– Ой, Ганнусю, скільки ти ще мене будеш змушувати чекати? Повертайся додому, будемо жити разом, я втомився чекати невідомо на що, – вкотре зізнається Василь дружині.

– Уже ж маємо дім, такий як ти хотіла – два поверхи з балконом.

А вона його наче і не чує, все своє торочить, що не час ще повертатися, бо вони не все ще доробили.

– Василю, ти ж альтанку хотів, та й паркан новий треба поставити зі сторони сусідів, щоб до нас не заглядали. Почекай ще трохи, ти ж 20 років чекав, то що тобі ще рік-два.

– Ти і в минулому році так говорила, що ще рік-два. От побачиш, Ганнусю, піду я від тебе, бо набридло мені самому собі борщі варити в нашому замку. Скільки того життя, а всіх грошей не заробиш, – сумно зітхнув чоловік.

Цю розмову Василь заводив не вперше, тому Ганна не хвилювалася за те, що він говорить, знала, що як вишле йому в кінці місяця чергову тисячу євро, то чоловік і пом’якне.

Поставила Ганна слухавку, і тут її окликнув синьйор Роберто, це був літній італієць, якого вона доглядала останніх 5 років, і який за цей час був в курсі усіх її справ.

– Це не моя справа, Анно, – тихо сказав Роберто. – Але твій чоловік правий, тобі давно вже час додому повертатися, хоч я і буду сумувати за тобою. Та іншого життя у вас з чоловіком не буде, хороша ти, добра, дбаєш про все і про всіх, а тепер і про себе подбай.

Слова Роберто мене дещо охолодили. Я вклала його спати, а сама сиділа і думала. Дружина Роберто пішла у засвіти ще 8 років тому, а її речі і досі всі стоять на своїх місцях. Він завжди вечорами розповідає мені, яка вона чудова жінка, і як йому пощастило, що вона була з ним поруч 50 років.

Ми з чоловіком коли одружувалися, теж дуже любили одне одного. Двоє діток у нас народилося, і ми вже разом стали старатися заради них. Грошей багато у нас не було, тому доводилося працювати багато, так за роботою і клопотами ми і не встигли пожити для себе.

А коли дівчата наші виросли, то я в Італію і махнула, хотіла їм на житло заробити. Коли справилася з цим завданням, стала собі ставити нові. Думаю, а чого б нам будинок не збудувати і не пожити хоч на старість в хоромах.

Отак то вічне “треба і треба” мене і затягнуло, що я тут вже 20 років, і ніяк залишити не можу. Мені 60 років, почуваюся я ще, Слава Богу, добре, тому думала ще кілька років тут побути.

У дітей вже свої діти народилися, тепер треба вже внукам допомагати, та й у нас на подвір’ї ще не все ідеально. Одним словом, після телефонного дзвінка чоловіка і розмови з Роберто я сильно задумалася.

Жінки-заробітчанки, які тут зі мною працюють, радять мені не перейматися:

– Нікуди не дінеться твій Василь. А чим йому вдома погано – у великій хаті господарем бути?

Та мене чомусь це питання стало дуже сильно непокоїти, і я таки відпросилася в Роберто і поїхала додому у відпустку, але чоловікові я про це не сказала, вирішила, що сюрприз йому зроблю.

Приїхала я в суботу під обід, водій підвіз мене аж під саму хату. Виходжу я з буса, витягую сумки, і бачу, що на моїх грядках якась жіночка порається. Заходжу в двір, чоловік обімлів як мене побачив, а його знайома кинула сапку і сказала, що їй пора додому.

Василь пояснив мені, що це його давня знайома, яка час від часу допомагає йому по господарству, а він за це їй гроші платить.

Я спочатку дуже розізлилася, але потім добре все обдумала, і вирішила, що я не буду влаштовувати сцени. Ну допомагала жінка, і що? А тепер нам її допомога не знадобиться, бо я вирішила, що вдома залишаюся. А ту огорожу чоловік вже якось сам зробить. Ну хіба не так?

Джерело