Протягом усього мого життя жоден з моїх перших двох чоловіків не дарував мені каблучку після своєї пропозиції. Ми просто проводили церемонії та жили далі.

Після того як ці шлюби розпалися через їхню невірність, я дорожила своєю незалежністю, ростила двох синів і знаходила задоволення у самотності.

У 50 років, переживши два розлучення з моєї ініціативи, я цінувала свою свободу і життя, яке побудувала, сумніваючись у необхідності нових подружніх зобов’язань.

Моє життя було насиченим: старший син був самостійним, молодший все ще залишався вдома, а фінансова стабільність зводила нанівець необхідність підтримки.

Потім у моє життя увійшла нова людина , яка запропонувала любов і спілкування без обмежень спільного проживання, що повністю відповідало моєму бажанню мати стосунки без обтяження спільним повсякденним життям.

Наші стосунки, невимушені і водночас інтимні, влаштовували мене, поки він не торкнувся теми шлюбу. Його пропозиція, символізована гарною каблучкою, поблискуючою на сонці, застала мене зненацька.

Незважаючи на всю свою привабливість, перспектива шлюбу пробудила в мені страхи, що сягають корінням у минулі зради.

Я відмовилася, оцінивши свою автономію порівняно з ще одним потенційно небездоганним союзом. Це рішення тиснуло на мене, викликаючи суміш полегшення та жалю.

Незважаючи на те, що я жадала поваги до його жесту та його прихильності, я твердо вирішила віддати перевагу своєму добробуту, обравши шлях самореалізації, а не невизначеність шлюбу.

І все ж сум від того, що я могла образити людину, яка виявила щиру турботу, не покидав мене, відображаючи складність балансу між любов’ю до себе та здатністю любити інших.

КІНЕЦЬ.