Я була запрограмована на “людину милосердя” для усіх рідних і близьких.

Я була хорошою матір’ю, розуміючою дружиною, люблячою донькою. Я допомагала всім і часто відчувала розчарування у своєму житті. Одного дня я пообіцяла собі, що більше не хочу бути “хорошою дівчиною”. Пора навчитися говорити “ні” і тримати все під контролем – своїм контролем.

У п’ятдесят мені полегшало. Я цілеспрямовано зосередилася на тому, щоб визначити джерела свого негативного почуття, яке у мене часто виникає, і змінити свою поведінку так, щоб дії інших завдавали мені якомога менше неприємностей.

Останні п’ять років я жила для сім’ї моєї дочки. Вона ще не встигла мене попросити про щось, як я вже була в дорозі до їх будинку.

На вихідних я доглядала за онуком, коли треба, готувала. Я часто брала для них їжу і намагалася максимально спростити їх життя.

Але я спустошила себе своїм ставленням. Я готувала, навіть коли була втомлена або погано почувалася. Я не відпочивала і робила своєму тілу “ведмежу послугу”.

З віком моє здоров’я мене все більше і більше підводить. Але я зрозуміла, що ніхто з рідних мені людей про це не турбується. Їх я не цікавлю, від слова зовсім. Вони навіть не зателефонують і не спитають, чи потрібна мені їх допомога.

Це викликало у мене негативні емоції, які мені довелося притупити в собі, щоб мати можливість продовжувати допомагати. У мене було те саме з моїм другим чоловіком.

Я розлучена, і ми з моїм “другом” Мирославом бачимося кілька разів на тиждень. Ми йдемо в кіно або вирушаємо в подорож. Іноді ми ночуємо один в одного. З Мирославом все ніби й добре, але він не хоче під мене підлаштовуватися. У нього є свої стереотипи, і я наївно думала, що він змінить їх через мене. І знову у мене були негативні відчуття, розчарування, що цього не сталося.

Коли Мирослав робив ремонт у квартирі, йому навіть не довелося просити у мене допомоги. Я сама запропонувала свою допомогу і пробула у нього чотири дні з ранку до вечора.

Я помила вікна, помила підлогу та протерла всі меблі. Я таємно сподівалася, що Мирослав віддячить мені, купивши квітку і запросивши, наприклад, на обід.

Цього не сталося, і Мирослав просто коротко подякував. І знову я була розчарована і сумна. Звичайно, я була рада допомогти, але мені, як жінці, було б приємно, якби партнер оцінив мою турботу якимось милим сюрпризом.

Якщо ж Мирослав щось лагодив у моїй квартирі, то завжди отримував “нагороду”. Коли він полагодив петлі на шафах, я запросила його на вечерю, кілька разів подякувала, і він навіть приніс додому мій фірмовий сирник, який йому сподобався.

Було помітно, що він щасливий. Але в мене не було такого відчуття. Я притупила своє розчарування. Знову. Я неодноразово помічала, що в наших стосунках немає балансу. Я робила більше для Мирослава, ніж він для мене.

Я відчувала те саме від своїх батьків роками. Мені постійно дзвонили і вимагали щось, не питаючи, чи є в мене така можливість. Завжди вони були незадоволені моєю допомогою. Особливо, коли я не відразу знаходила для них час.

Я все більше розуміла, що як би я не старалася, я не отримаю задоволення. У будь-якому випадку люди критикують мене або показують, що я мало допомагаю. Я більше не хотіла бути “корисною дівчинкою”, яка допомагає всім. Парадоксально, але мені допоміг мій ювілей. Я зрозуміла, що настав час поставити себе на уявний п’єдестал і мати собі ціну.

Я почала говорити людям “ні”.

– Я втомилася. Не злись, але я не буду доглядати за онуками у ці вихідні, – вибачилася я перед дочкою. Я перестала готувати для молодих і запровадила традицію запрошувати їх на обід до себе раз на місяць.

Мирослав теж відчув зміни. Я не роблю те, про що мене ніхто не просить. Я не догоджаю, щоб всі бачили, яка я хороша.

Я почала ходити на масажі, і якщо Мирослав хоче бачити мене в цей час, я вибираю масаж. Я більше не поруч з ним щоразу, коли він згадує, що має час.

Я також висловила свою думку батькам, сказавши, що я буду робити все, що їм потрібно, раз на тиждень. Я не збираюся стрибати в автівку відразу після їхнього телефонного дзвінка і виконувати їхні примхи.

І моє життя стало кращим. Я вже ні від кого нічого не чекаю. У мене немає очікувань, тому я не розчарована. Я роблю те, що хочу.

Можна сказати, що я роблю те, що хочу, що приносить мені задоволення. І це, мабуть, єдиний спосіб не вигоріти у житті. Щоб був свій власний світ, свої хобі та інтереси, щоб здійснювалися мрії і була можливість відпочивати. А всі інші нехай самі себе бережуть.

Погоджуєтесь зі мною?

Джерело