Раніше не розуміла мамину манію шерстити житло на предмет зайвих речей, перевертати будинок вгору дном і, викидати все підряд! У дитинстві мене це дратувало. Думала, ніколи нічим подібним не буду займатися!

Плани на відпустку були сумні — сидіти вдома, насолоджуватися самотністю. У чоловіка маячило відрядження, дітей запросили у гості мої батьки.

Не знаю, що трапилося, але раптом відчула непереборне бажання розібрати речі вдома, та викинути все непотрібне. Понад тиждень просила своїх, щоб вони розібрали речі на потрібні, та не потрібні.

Зламані іграшки, одяг з плямами та дірками, ролики, що лежали кілька років у закутках балкона, різні дошки, та інший мотлох, потрібно було зібрати, та віднести на смітник.

А все потрібне, розіпхати по шафах. Ніхто нічого не зробив! Обіцяли, але в них то одне, то інше!

Поки чоловік був у відрядженні, а діти у бабусі та дідуся, я розгребла квартиру. Щоб винести мішки зі сміттям, довелося просити сусіда.

Сусід, що веде розгульний спосіб життя, за п’ятсот гривень зробив чотири ходки до смітника.

Викинула все на своєму шляху, одних іграшок, що прийшли в непридатність, вийшло півтора мішка.

І чоловікові дошки викинула, і дверцята від старої шафи, якої давно вже немає, теж викинула. Навіщо їх було зберігати, не розумію! Старі стільці з балкона, вирушили також на смітник.

Порвані книжки полагодила і винесла до під’їзду, їх забрали. Одяг та взуття розгребла, своє, в тому числі.

Всякі папірці, чеки, залишки картону, кольорового паперу, альбоми, рвані зошити, посуд зі сколами, роздерту постільну білизну, іржаві цвяхи, стародавні шапки.

Якщо виникали сумніви, то фоткала і відправляла своїм, цікавлячись, чи це потрібно? Потім квартиру помила, від душі, з гарною хімією та за допомогою пилотягу, що миє. Навіть вікна заблищали.

Добре попрацювала, прийшла черга добре відпочити! Через те, що відпустка, як така, в принципі не планувалася, то я вирішила імпровізувати: поїхала до столиці, два дні там погуляла, і додому.

Мої повернулися, почали обурюватись. Сказала, що нічого не знаю, всіх просила прибрати потрібне, радилася онлайн, але ми всі люди, тож, від помилок ніхто не застрахований.

Чоловік найбільше свої дверцята оплакував. Шість років вони лежали на балконі, нікому не потрібні були. Всі побурчали, й змирилися!

Я ж в змозі відрізнити улюблену книгу, від рваної розмальовки, а обожнювану іграшку, від зламаної хріні.

За рік історія повторилася. Я у відпустку, діти до бабусі та дідуся, а чоловік працював. Мене знову брязнуло, що квартира захламилася!

Діти, навчені досвідом, одразу прибрали все, що їм потрібне, і лише тоді вирушили в гості. Чоловік вечорами приходив із роботи, мені допомагав.

Щоправда, я скористалася його відсутністю, та викинула зламаний молоток.

– Гарна річ, тільки кілочок знайти треба було, й забити, — почав розорятися чоловік.

Від відпустки залишився тиждень. Не знала, чим себе зайняти, запропонувала чоловікові ремонт.

– Ремонт? Ти ж відпускні отримала? Їдь кудись, жінко, дай мені спокій!

Так і зробила, але цього разу завітала до Львова.

Повернулась додому. Дітей забрали, разом із мамою та татом, вони у нас два дні погостювати вирішили.

Чоловік почав скаржачись моїм батькам:

– Ви кого виростили? Нелюда! Все викине і, зі спокійною совістю вмотує відпочивати. Без усвідомлення, що багато чого вона викинула, що їй не належало, і могло б стати в пригоді!

Батьку знайшлося, що сказати. У мами, скільки пам’ятаю, систематично включається цей режим розхламлення!

Тато розповів, як йому одного разу довелося старі вудки, та дірявий гумовий човен у сусіда в хліві ховати.

– Не допомогло! Все одно човен викинула. А можна було залатати, — зітхнув тато.

– Залатати? Та на ній місця живого не було! Утопився б, тоді що? – заперечила мама.

Так і тепер живемо. Перед відпусткою всією сім’єю порядок наводимо. Потім усі вчотирьох відпочивати їздимо!

З дітьми важкувато, їм то пити, то в туалет, то навушники, планшети, телефони сіли й все не вчасно, тому я трохи злилася.

– Що, замало речей викинула для гарного настрою? — бубонів чоловік.

Мама та тато з нами хотіли, але несподівано вирішили ставити нову лазню. Маму понесло: паркан пофарбувати, дах будинку перекрити, клумби перенести… Їм було чим зайнятися!

– Добре, що в нас не приватна хата, — порадувався чоловік, поспілкувавшись із татом.

У нас все попереду! Рано чоловік радіє! На віку, як на довгій ниві, ще все встигнемо! Слушно я міркую?

КІНЕЦЬ.