Григорій витягнув важку сумку з автобуса і витер піт. От спека цього року! Дихати нічим. Він озирнувся. Таке знайоме й водночас забуте місце. Але за душу нічого не тягнуло.

Потрібно подумати про те, де зупинитися. Йти одразу до Ритки він побоювався – а ну як не зрадіє. Звісно, це малоймовірно, але все ж таки.

Гриша рушив доріжкою, яка вела в центр села. Там жила його троюрідна сестра. Не бачилися вже років десять, а то й більше, та й дружби особливої не було. Але сестра ж, може, й пустить переночувати. Добре, що дружину його колишню, Риту, Светка недолюблювала, тому може й вийде.

Светка зустріла його здивованим поглядом:

— Гришо, ти що? І не впізнати! Пузо он яке відростив, мало не по землі волочиться!

Світлана стояла у воротах, уперши руки в боки. Форми у самої Світлани були завжди пишними, а зараз, коли, за підрахунками Григорія, їй уже під п’ятдесят, перетворилася вона на справжню кулю.

— Та ти й сама, я дивлюся, не останній шматок хліба доїдаєш.

Гриші хотілося відповісти різкіше, але він розумів, що тоді про нічліг у сестри можна точно забути.

— Ну, я що, я по світу не бігаю, як ти. Удома сиджу. Яким вітром?

Гриша обернувся, не хотів він, щоб завчасно Ритка про нього дізналася. Треба озирнутися, дізнатися все.

— Свето, щось ти негостинна якась? Може, в дім запросиш? Що ж я, все на вулиці тобі розповідати буду?

— Ну, підемо в будинок. Вечеряти будеш?

— Не відмовився б.

Світлана пропустила його у двір і міцно замкнула ворота. Хоч і не заведено в селі було замикатися, вона завжди все закривала. Навіть усі сараї на ніч на замок, хоч і паркан двометровий у неї був.

Сестра з не дуже великим бажанням, але все ж погодилася його прихистити.

— Не знаю, чи правильно я роблю, хорошого ти нікому нічого не приніс.

— Це ти зараз про кого? Чи не про Ритку?

— І про неї, і про Івана.

— Ти ж не любила її, що, думку змінила?

— Змінила, не змінила, але вчинив ти по-свинськи. Як можна було кинути її одну з хворою дитиною?

— Свето, ну ти навіщо? Що ж, я життя своє занапастити мав через її дитину-інваліда?

— Так Іванко такий самий твій, як і її. Вона ж не кинула!

Гриша зітхнув, найменше йому потрібні були нотації від Светки.

— Гаразд, чого переливати з пустого в порожнє? Я чув, що в Ритки справи йдуть дуже непогано.

Света розсміялася:

— Так ось чому ти повернувся! Не припав до двору, вирішив знову чоловіком і батьком стати? Ну так… У Рити зараз усе дуже непогано. І Івана вона вилікувала, і будинок новий поставила, і від кавалерів відбою немає. Тож думаю, тобі туди пхатися нічого.

Тут уже Гриша засміявся…

— Та ні… Ти ж не знаєш, як Ритка мене любила, як по землі валялася, ноги мені цілувала, аби тільки не кидав… Я кілька днів у тебе побуду, озирнуся. Ось побачиш, вона від щастя вибухне, коли дізнається, що я вирішив до них повернутися.

Світлана дивилася на нього і задумливо усміхалася:

— Скільки не було тебе?

— Десять років.

— Ну-ну, я подивлюся. Люди і за один день помінятися можуть.

Гриша почав розпитувати сестру, як це так Рита піднятися зуміла.

— Та не знаю я точно. Тут у нас чутки всякі, а загалом ніхто нічого не знає. Ритка, після того, як ти поїхав, не спілкувалася тут ні з ким. Жила закрито, а потім поїхала.

Повернулася, роки три минуло, відразу ж новий будинок на ділянці будувати почала, а вже тільки потім ми побачили, що Іван на своїх двох ходить. Намагалися питати, тільки не говорить нічого. Живе, і в наш магазин рідко ходить, усе більше в місто. У машину стрибнула, і поїхала.

— У неї що, і машина є?

— Є. Красива така, червона.

Гриша був не просто здивований, він був вражений. Ритка завжди тихонею була, він і вибирав собі дружину, щоб усякі родичі жити не заважали. Коли дізнався, що вона з дитячого будинку, одразу освідчився. Вона красива була, подобалася йому.

Жили вони непогано, якби не Іванко. Син зʼявився, все, як у всіх. А коли був маленький, років п’ять, напевно, йому було, якось дуже невдало впав із велосипеда, і все, як відрізало. Наче ходити розучився.

Рита одразу сіла вдома. Хоча, яке там удома? Більше часу вона проводила в лікарні з сином. А всі витрати на лікування лягли на плечі Гриші. Він старався. Цілих три роки, але скільки можна? Йому тоді тільки тридцять виповнилося, такий вік, коли жити хочеться. Кілька разів він намагався пояснити Риті, що все це лікування абсолютно марне.

— Рито, та зрозумій ти, нарешті, якщо відразу нічого не змогли зробити, то тепер вже точно не зможуть. Навіщо без толку платити гроші?

— Що ти кажеш? Гриша! Це ж наш син, потрібно хапатися за будь-яку можливість. За будь-яку, розумієш?

— Розумію… Але я не розумію, чому я з ранку до ночі маю гарувати, а навіть штанів нових купити не можу.

Рита злегка сторопіла.

— У тебе ціла шафа одягу. Невже тобі мало?

— Рито, я ще молодий, а працюю просто в повітря. Не знаю, чи довго я протягну.

Гриша не помітив, що на своєму невеликому візку до дверей на кухню під’їхав Іван. А коли побачив його очі, то зрозумів, що той усе чув. Виправдовуватися не став. Нехай знає і не плекає жодних марних надій.

А за два тижні, коли повернувся з міста, куди їздив іноді відпочити, вирішив, що досить. У нього вже рік там була коханка. Без дітей, із власною житлоплощею. Не писана красуня, звісно, але нічого така. Будинок цей вони з Ритою разом купували й ремонтували теж разом. Тож Гриша вирішив-розсудив, що залишить дім Івану й Риті, і ніхто нікому нічого не винен.

До розмови він готувався ретельно. Поки Рита Івана прогулювала, тобто на візку по селу, уздовж річки катала, Гриша збирав речі. Гроші, які Рита збирала на чергове лікування, теж забрав. Взагалі це він їх сам і заробляв. Що там вони отримують? Допомоги копійчані? Ну, це ж смішно. У нього все якраз готово було, коли Рита і Іван повернулися. Рита одразу на валізи подивилася:

— А що, ти кудись зібрався?

— Так, Рито, я йду. Не можу так більше жити. Скільки можна? Працюю, працюю, а толку ніякого. Я на таке життя не підписувався.

Рита сіла.

— Як же так… А ми? Як же ми жити будемо? Через два місяці нас чекають у столиціі, обіцяли, що цього разу лікування точно допоможе…

— Рито, що ти кажеш? Ну скільки можна вже вірити в цю нісенітницю?

Рита тихо опустилася на коліна.

— Не йди, я прошу, не йди. Тільки не зараз, будь ласка.

Краєм ока Гриша бачив, як до матері котиться Іванко.

— Мамо, не треба, не треба, матусю. Нехай іде…

Гриша висмикнув ногу з рук Рити і зробив крок до порога. Зупинився.

— Гроші я там забрав… Це я заробляв, тому й узяв. Мені теж із чогось жити треба починати. На аліменти не подавай, а то відсуджу половину будинку!

Рита закричала, а він поспішив вийти. Не хотілося слухати, як вона з нього монстра робить.

У той момент, коли зачиняв двері, обернувся і зустрівся очима із сином. Це був не дитячий погляд. У ньому читалася огида і ненависть. Гриші навіть не по собі стало від цього погляду.

Поки згадував, так розхвилювався, що й заснути одразу не міг, незважаючи на те, що Светка роздобрилася і навіть пляшечку наливки дістала.

***

— Мамо, ти не бачила мою флешку?

— Ні, Іване, не бачила. До вісімнадцяти років можна, нарешті, навчитися класти свої речі на місце?

— Ну мамо…

Рита з усмішкою дивилася на сина. Вимахав, вищий за неї на голову. Красень, розумник. Вона пишалася своїм сином, ну і трошки собою. Адже це вона його виховала.

— Іванко, ти маму не слухай, ми зараз усе знайдемо.

Іван посміхнувся маленькій старій.

— Ось завжди ти, бабо Ніно, мене підтримаєш!

***

Чомусь одразу прийшли спогади. Як вони залишилися без коштів, як Рита гарячково шукала спосіб заробітку. Їй було тоді всього двадцять вісім. Ніколи вона намагалася не згадувати, через що пройшла. Ніколи. Іванко майже три роки провів у центрі для таких дітей, як він, а Рита поїхала заробляти гроші. На Аляску. Не знайшла іншого способу, тож працювала в одному з рибних господарств . Як працювала, як жила, краще нікому й не знати ніколи.

І що б вона там заробила, невідомо, але зустріла одну літню жіночку, нашу землячку. Ось вона й допомогла їй. Сама старенька колись приїхала туди слідом за коханим ще 30 років тому, так і залишилися вони жити там. Вже давно коханого не було, давно бабця не працювала, а все жила. Вислухавши Ритину історію, пішла, а через тиждень прийшла. Вона принесла гроші. Грошей було стільки, що можна було три операції зробити. Відразу сказала:

— Навіть не думай відмовлятися. У мене нікого немає, ні тут, ні там. Мені вже трохи залишилося, все одно люди розтягнуть, як ворони. А тобі на справу. Їдь. Рятуй сина, та й себе. Ніхто звідси добре здоров’я не забирав. Ти думаєш, скільки мені років, сто? А мені тільки сімдесят стукнуло.

Рита взяла гроші і поїхала. Синові зробили операцію, а через рік Рита повернулася і забрала Ніну Сергіївну до себе. Старенька плакала, мало не руки їй цілувала. Казала, що сім’ю придбала. Так і жили тепер утрьох.

***

У дворі загавкав собака.

— Хто там?

— Я подивлюся, мамо.

Іван вискочив на вулицю і зник. Рита вийшла слідом і обімліла. З того боку хвіртки стояв Гриша. Вона швидко подивилася на Івана. Кулаки стиснуті, очі темні.

— Іванко… Іди від гріха…

Вона підійшла до хвіртки.

— Яким вітром?

— Здрастуй, Рито…

— Здоровіше бачили. Чого приїхав, питаю?

— Ну, що ти так грубо? До хати б запросила, я ж не чужа людина.

— Ти не чужий? Ти чужіший за всіх чужих.

— Навіщо ти так? Ну вийшло так… Але ж я повернувся, а ти ніби й не рада. Я ж знаю, що незаміжня, значить, чекала…

— Гриш, ти серйозно? Ти вирішив, що можна через стільки років, після того, як ти таке зробив, просто повернутися?

— Ні, а що такого я зробив? Що, я тебе питаю? Он, живеш приспівуючи, усе в тебе добре. І потім… Це і мій дім теж!

— Це ще з чого?

Рита навіть розгубилася.

— Як це з чого? Дім в нас спільний був!

— Гриша…

Рита навіть задихнулася.

— Іди геть! Який спільний? Ти вкрав гроші, які були на операцію дитині, ти залишив нас у такому становищі, що й ворогові не побажаєш, ти не платив жодної копійки на сина! Як язик в тебе повертається?

— А що ти хотіла? Що? Мені теж десь жити треба!

Рита побачила поруч із собою сина. У руках у нього була рушниця.

— Іди, і ніколи не наближайся до нашого будинку!

Гриша помітно злякався, але потім сказав:

— Що ти мені погрожуєш? Не дурень же стріляти. Хто собі життя змолоду псувати буде? Іди геть, коли дорослі розмовляють.

Гриша взявся рукою за хвіртку. Він був задоволений собою. Звісно, зовсім не такого прийому чекав, але просто так він не піде, нехай хоча б компенсацію платять. Його вигнала геть, без нічого. І куди йому тепер?

Але тут поруч з Іваном з’явилася добра бабуся. Це ще хто така? Вона м’яко забрала з рук Івана рушницю.

— Не треба, онучку. Він має рацію, навіщо ти псувати собі життя будеш, через такого… У тебе все попереду. А ось мені втрачати нічого.

І баба Ніна дуже професійно підняла знаряддя вгору.

— Знаєш, я свого часу найкращою мисливицею була, жоден мужик зі мною зрівнятися не міг. Ну, а вже по такому кабанчику я точно не промахнуся.

І вгатила в повітря. Гриша підстрибнув, а баба Ніна, усміхаючись, сказала:

— Другий під ноги, третій у коліно.

І стала опускати дуло вниз.

Гриша підстрибнув, завизгнув і кинувся бігти.

— Посаджу! Усіх посаджу!

Він обернувся, погрозив кулаком. Усього чого завгодно він міг очікувати, але тільки не такого прийому! Одразу ж знову гримнув свист, і під ногами Гриші виник маленький фонтанчик із камінчиками та піском.

Він знову завищав і кинувся бігти.

***

Поліція не змогла знайти жодної рушниці, а всі сусіди, як один, підтвердили, що були в цей час на вулиці і нічого подібного з того, що понаписував Григорій, не бачили.

КІНЕЦЬ.