— Саш, не треба, – простягнула руки до чоловіка Наталя. Але ремінь зі свистом розсік повітря й опустився на спину їхнього сина, який здригнувся. Олександр хотів влучити нижче, але Ромка ухилився, і посередині попереку спалахнула червона смуга.

— Проси вибачення! – ревів Олександр, утримуючи його за комірець задертої майки: — Проси вибачення! Повторюй: я більше не буду! Я більше не буду!!!

Але дев’ятирічний хлопчисько, маленький і щупленький, мовчав, хоча з очей бризками летіли іскри болю і страху.

— Проси вибачення!!! – ремінь розсік повітря ще раз.

— Ні!!! – вигукнув Ромка, рвонувся і, залишивши в руках батька жмут відірваної тканини, метнувся до порога. Там він ледве не збив свого трирічного брата Іллю, який стояв із відкритим від переляку ротом, але вугром проскочив повз нього і вибіг із хати, голосно грюкнувши дверима.

— Рома!!! – мати хотіла кинутися за ним, але чоловік зупинив її різким окриком:

— Замовкни! Буде знати, як двійки отримувати! У кого він такий?! Ну?! Чого насупилася?! Ти ж учителька! Що, не вистачає розуму навчити його писати без помилок? Дивись мені, Наталко, ще одна така витівка, і ти теж відхопиш, зрозуміла?! Зрозуміла, питаю?!

— Зрозуміла, – крізь сльози, що виступили, промовила Наталя.

— Ось і добре. Іди їжу готуй, – Олександр кивнув у бік кухні: – Що застрягла? Давай хутко!

Наталя поспішила виконати наказ чоловіка, а він поплескав молодшого сина по голові, вийшов на подвір’я, накачав із вуличної колонки відро холодної води і, голосно скрикнувши, вилив його собі на голову. Потім покликав до себе молодшого сина:

— Ілюхо, а ну йди сюди!

Хлопчик вийшов, не посмівши не послухатися, але злякано притулився спиною до дверей, думаючи, що батько його теж зараз шмагатиме ременем, як Рому. Але в руках Олександра нічого не було, і він поманив до себе хлопчика:

— Ну давай, що завмер?

Ілля несміливо підійшов, і батько зняв із нього сорочку і шорти, а потім приніс нове відро крижаної води і вилив його на малюка, який цього не очікував. Ілюша голосно заревів, і Наталя вискочила у двір, сплеснувши руками:

— Олександре, ну навіщо? Він же ще маленький!

— Нічого, нехай загартовується, а то вічно соплі по коліна висять, – Олександр почав енергійно розтирати себе жорстким вафельним рушником. – Який же він після цього чоловік буде? У нього дід ого-го був і батько теж, а він що, слинявчиком виросте? Не дозволю! Ілюхо, іди сюди, я і тебе розітру!

Але хлопчик, плачучи, притулився до матері, яка підхопила його на руки й понесла в будинок.

— Ну-ну, маленький, не плач. Зараз я тебе зігрію і чаєм напою з печивом. Ти любиш печиво?

— Ага, – кивнув Ілюша, витираючи кулачками мокрі очі.

— Тьху, – сплюнув Олександр, дивлячись їм услід.

Він узагалі був незадоволений сьогоднішнім днем, єдиним вихідним, який видався в нього вперше за довгий час. У майстерню, де він працював, надійшли новобранці, всі як один косорукі й полохливі, і йому потрібно було зробити з них справжніх майстрів своєї справи. Олександр працював у кузні.

— Де вас таких роблять?! – кричав на хлопців Олександр, додаючи до цих слів неабияку партію добірних лайок, і з нетерпінням чекав вихідного дня, щоб не бачити їх хоч якийсь час.

Але вдома спокою він теж не знайшов. Виявилося, що в щоденнику в старшого сина за останні три тижні красувалися вже дві двійки. А молодший замучив усіх своїми вічними застудами… І Олександр вирішив по-своєму навести в домі лад, а тому Рому відшмагав ременем, зриваючи на нещасному хлопчикові свої невдачі, а Іллю облив холодною водою, думаючи, що загартовування йому анітрохи не зашкодить.

Наталії було нестерпно шкода своїх синів, але вона, тиха і забита, боялася сказати чоловікові хоч слово проти. Занадто швидкий він був на розправу і не розбирав, хто перед ним, дружина чи діти.

Таке виховання Олександр вважав нормальним. Він і сам виріс у сім’ї, де авторитет батька був безмежним і абсолютним, і пишався тим, що не став хлюпиком або слинявцем. Незрозуміло було йому тільки, у кого пішли його сини.

— Нічого, – пообіцяв він сам собі, продовжуючи розтирати вже палаючу шкіру рушником, – виховаю я вас справжніми мужиками. Усі дізнаються, хто ми такі. Ще пишатимуться своїм прізвищем, а інакше…

Олександр стиснув міцний кулак, спостерігаючи, як біліють кісточки пальців. Він ніколи не скаржився на силу і завжди вважав, що бити треба першим. А ще відмахувався від дружини, коли вона казала, що сини його боятимуться.

— Чула таку приказку: «Боїшся, значить, поважаєш»? От і нехай. Я не сто доларів, щоб мене любити!

Наталя тільки зітхала. Вона знала, що змінити чоловіка вже не вдасться, і намагалася бути ласкавішою і м’якшою із синами, щоб вони не стали одного разу схожими на свого батька.

Але Рома і не збирався бути схожим на нього. Він не просто не любив батька, він його ненавидів за той страх, який той йому вселяв. Хлопчик із заздрістю дивився на батьків своїх друзів і мріяв, щоб у нього був такий самий веселий і усміхнений тато, як у Віті або як у Толика. Хлопці часто розповідали йому, як вони разом зі своїми батьками їздили на риболовлю або ходили до цирку та зоопарку, а тато Олексія, далекобійник, на канікулах брав його із собою в поїздку, і вони кілька днів провели разом, і це було так здорово.

Рома так хотів би побувати на місці своїх друзів, але тільки з їхніми батьками, а не зі своїм, бо не міг навіть уявити собі його добрим і веселим. Навіть коли він приносив їм із братом новорічні подарунки, просто жбурляв пакунки з цукерками на стіл і говорив похмуро:

— Ось вам від Діда Мороза! Не об’їжтеся тільки! Ну, чого завмерли?!

А Рома кліпав очима і боявся доторкнутися до цукерок, щоб не викликати новий напад невдоволення батька. У Діда Мороза хлопчик довго вірив, але вважав його чужим дивом, не своїм. Він знав, що до нього самого цей чарівник ніколи не прийде, бо свято й радість – це про інші сім’ї та про інших дітей, не таких, як він чи його маленький брат.

Вирвавшись із рук батька, Рома вибіг з дому і сховався в кущах за сараєм. Він бачив, як той вийшов і почав обливатися холодною водою, потім облив із відра Ілюшу, а коли мати забрала молодшого сина в хату, батько, до червоного натерши шкіру рушником, відкинув його на дровітню і взявся за сокиру.

Тихо-тихо Рома позадкував назад, боячись, що батько помітить його в траві, коли піде до сараю по дрова. Пригнувшись, хлопчик вибрався на вулицю і побіг до річки, насторожено прислухаючись до ударів сокири, що лунали з їхнього двору. Він уже вирішив, що ніколи не повернеться додому і житиме сам, спокійно і щасливо.

В окрузі було багато старих сіл із занедбаними будинками, господарі яких давним-давно виїхали в місто і не збиралися повертатися сюди. Але у своєму селищі залишатися було небезпечно, тут його могли побачити знайомі або сусіди, а значить йому треба піти подалі, щоб ніхто не міг його відшукати.

Так Рома і зробив. Стежкою вздовж річки він довго йшов, світ за очі і, врешті-решт, знесилений від втоми, повалився в траву. Босі ноги, збиті до крові, страшенно боліли, хотілося пити і їсти, і якщо вода була поруч, то про їжу не доводилося й мріяти. Рома заплющив очі й забувся важким сном. Скільки він так пролежав, він зрозуміти так і не зміг, але здригнувся і розплющив очі, коли хтось торкнувся його плеча:

— Гей, ти чого тут розлігся? – веснянкувата, рудоволоса дівчина років десяти-дванадцяти схилилася над ним. – Земля ще холодна, застудитися чи що хочеш?

— А тобі що? – з викликом запитав її Рома, намагаючись за грубістю приховати свій переляк.

Але дівчина не звернула на його тон жодної уваги і тільки знизала плечима:

— Тебе, дурний, шкода! Захворієш же!

Немов підтверджуючи її слова, Рома шмигнув носом і раптом відчув аромат їжі. Дівчинка миттєво зрозуміла його:

— Ти що, голодний? А в мене якраз пара бутербродів залишилася і цукерки, я завжди із собою беру, коли йду пасти кіз. Будеш?

Рома підвівся і справді побачив з десяток кіз, яких дівчинка гнала з пасовища.

— Ну то що, ти будеш їсти? – запитала вона, сідаючи поруч і дістаючи свою провізію. – Мене, до речі, Оленою звуть. А тебе?

— Рома, – промовив він.

— Ну що ти сидиш, Рома, – поплескала його по спині, – їж…

Але хлопчик схопився як ужалений.

— Ти чого? – здивувалася дівчинка і раптом побачила криваві смуги на його шкірі, які вона випадково зачепила. – Ой, Боже, хто це тебе так?!

Злякавшись, Олена притиснула долоні до щік.

— Ніхто, – відповів він. – Слухай, іди, куди йшла. Що ти до мене прив’язалася?

— Нікуди я не піду, – вперто похитала вона головою, – і тебе нікуди не відпущу, доки ти не поїси і не розкажеш мені, що з тобою сталося. Я ж хочу тобі допомогти, як же ти цього не зрозумієш?

Рома знову глянув на бутерброди і важко ковтнув слину, що зібралася:

— Гаразд, – сказав він. – Тільки пообіцяй, що ти не будеш базікати і нікому про мене не розповіси.

— Присягаюся, – миттєво відгукнулася дівчинка. А потім дивилася, з якою жадібністю він їсть і з жахом слухала розповідь про батька, до якого Рома не збирався повертатися.

— Я знаю, чим допомогти тобі, – кивнула вона, коли він замовк. – Я живу он у тому селі, тут зовсім недалеко. І в нас, наприкінці вулиці, є один будинок, зараз там ніхто не живе, а взагалі він належить моєму дядькові. Ну ось. Я принесу тобі ключі, і ти зможеш жити там. А я буду до тебе приходити, приносити їжу і ліки. У бабусі багато різних мазей і твоя спина дуже швидко загоїться. А ти за це будеш допомагати мені пасти кіз. Добре?

— А ти точно нікому не проговоришся про мене? – запитав Рома, остаточно вражений її добротою.

— Ну я ж сказала, що не пробовкаю. А тепер вставай і пішли, поки зовсім не стемніло.

Дорогою Олена розповіла Ромі, що живе з бабусею і старшою сестрою, а їхня мама поїхала в місто на заробітки і просто висилає їм гроші.

— Щойно сестра закінчить школу, одразу поїде до неї, а потім і я теж. Тільки знаєш, я буду дуже сумувати за селом і за бабусею. А місто мені зовсім не подобається, там гомін і ніхто один одного не знає.

— А я хотів поїхати в місто, – зізнався Рома. – Там би мене ніхто не знайшов.

— Знайшли б, – похитала головою Олена. – І віддали б у якийсь дитячий притулок або інтернат.

— Вже краще жити в інтернаті, – усміхнувся хлопчик, – ніж удома з моїм батьком.

Будинок Оленкиного дядька виявився невеликим, але зате там було все: меблі, посуд, постільні приналежності і навіть одяг різних розмірів, що належав його синам. З дозволу Олени Рома переодягнувся в чисту суху білизну і ліг у ліжко, укрившись теплою ковдрою. Швидко зігрівшись, він миттєво провалився в сон і не почув, як Олена пішла, а потім повернулася до нього за кілька годин.

— Гей, Рома, прокидайся! Я принесла тобі мазь, дві котлети, суп і гарячий чай. Давай я намажу тобі спину і побіжу, поки мене бабуся не загнала. А ти поїж і знову лягай. Вранці я знову до тебе прийду.

Рома покірно зробив усе, що вона сказала. Він уже зрозумів, що в нього з’явився справжній друг, якому можна довіряти. І зовсім не важливо, що вона дівчина…

А в цей час Наталя божеволіла від занепокоєння. Незважаючи на пізній час, Рома так і не повернувся додому, а тут ще в Іллі різко підскочила температура і їй довелося викликати для нього швидку допомогу. У нестямі від злості Олександр кидався по будинку і погрожував Ромі страшною розправою.

— Паразит, нехай тільки з’явиться додому! Шкуру з нього спущу!

— Саша, Саша, ну що ти таке говориш?! – крізь сльози намагалася напоумити чоловіка Наталя. – Будь ласка, заспокойся. Треба Рому знайти! Він же зовсім маленький, а навколо ліс і річка. Давай піднімемо людей, нехай допоможуть нам.

— Нікого піднімати не треба, – рявкнув Олександр. – Я сам піду. І нехай молиться, щоб я його не знайшов.

Він ще не встиг піти, як приїхали лікарі і сказали, що Іллю треба везти в лікарню.

— Саша… – скинула на чоловіка благальний погляд жінка.

— Ой, та йди ти… – махнув він на неї рукою. – І без тебе нудно… Та їдь ти, я сказав!

Не соромлячись лікарів, Наталя розплакалася, але чоловіка не послухатися не посміла і, зібравши Іллюшу, поїхала з ним до лікарні. А Олександр вирушив шукати старшого сина. Підняти людей йому все-таки довелося, але навіть загальні пошуки не привели ні до якого результату. Нікому навіть на думку не могло спасти, що Рома перебуває зараз за п’ятнадцять кілометрів від їхнього селища і спокійно спить у м’якому ліжку під теплою стьобаною ковдрою.

Рано вранці в селище повернулася Наталя. Вона залишила Іллюшу в лікарні під наглядом лікарів, і приїхала додому, боячись, що Олександр, відшукавши старшого сина, сильно покарає його. Але коли зрозуміла, що Рому так і не знайшли, незважаючи на те що все селище піднялося на ноги, ледь не зомліла від хвилювання.

Три дні нещасна жінка металася між будинком і лікарнею, три дні Олександр, і без того похмурий і злий, тепер зовсім був на себе не схожий. Найбільше він боявся, що з сином щось сталося і ось-ось його тіло знайдуть, щоб передати на експертизу. А там сліди від побоїв… Звісно, насамперед усі подумають на нього. І йди потім доводь, що ти просто хотів виховати сина.

Але з Ромою нічого не сталося і, якось після обіду, його привіз додому старий із сусіднього села:

— Дивлюся, – розповів він Олександру, – хлопчина якийсь по двору в мого сусіда вештається. А той, коли їхав, просив мене за будинком доглянути. Ну я і поглядав, хіба мало що, раптом пожежа або ще якась біда. Ось і побачив вашого байстрюка. Чутки про те, що хлопчисько зник, ми всі чули. Я тихенько увійшов у будинок до Петра, а ваш синочок сидить там, книжку якусь читає. Я його трішечки притиснув, він мені й розповів, що живе тут.

З хати вибігла Наталя і кинулася до сина:

— Рома, Ромочко, Господи, живий!!!

Вона повела його в будинок, і старий з Олександром проводили їх поглядом:

— Ви, вже, вуха йому надерти б, – порадив старий. – Якщо він із ранніх років узявся з дому бігати, що від нього далі чекати?

Олександр на словах подякував йому за допомогу, пообіцяв заїхати днями до нього додому і привезти якісь гостинці, а потім попрощався з новим знайомим і рішучим кроком попрямував до дружини і сина.

—Будь ласка, Сашко! – Наталя притиснула до себе сина.

Олександр міцно вилаявся і, відштовхнувши дружину, схопив сина за грудки і струснув його:

— Ще раз дозволиш собі що-небудь подібне, голову тобі відірву! Зрозумів? Зрозумів, я тебе питаю?

— Зрозумів, – кивнув Рома і подивився батькові просто в очі. Ні, він не перестав його боятися, чекав удару і був готовий закричати від страху, але в глибині душі хлопчика вже жевріло пекуче полум’я сміливості та впевненості в собі. І страх тихенько відступав перед жаром цього поки що такого слабенького вогника, що поширювався по венах.

Минуло кілька років. Вони не були легкими для Роми і підростаючого Іллі, адже важкі методи виховання Олександра нікуди не поділися навіть після того випадку з втечею хлопчика з дому. І Роман, як і раніше, вихоплював від батька ляпаси, а ще Олександр начебто забув, як звуть його старшого сина. «Гей ти», “байстрюк” або “огризок” – стали звичними зверненнями до нього, але бувало, що він називав його і гірше. Роман терпів усе і тільки чекав, коли ж він стане дорослим настільки, щоб піти з рідного дому назавжди.

Єдиною радістю хлопчика були зустрічі з Оленою, коли йому вдавалося вибратися до неї і зустрітися біля річки або на лузі за селом, де вона так само пасла кіз своєї бабусі, допомагаючи їй вести господарство.

Але одного разу, Олена тоді вже закінчувала одинадцятий клас, її бабуся сильно захворіла і, пролежавши в лікарні кілька тижнів, пішла з життя, навіть не встигнувши попрощатися з рідними і близькими.

Мати Олени приїхала, щоб організувати похорон, потім продала господарство і будинок і забрала молодшу доньку з собою в місто. Олена залишила Ромі свою нову адресу і сказала, що завжди чекатиме на нього.

— Ти ж прийдеш? – запитала вона його на прощання.

— Прийду, – пообіцяв він і залився фарбою, коли вона нахилилася до нього і поцілувала так, як дівчина цілує свого хлопця. Це був їхній перший поцілунок, і він ще довго горів на губах Романа, нагадуючи про ту, яка поїхала, але назавжди залишилася з ним у його серці.

Більше Рому вдома нічого не тримало, і він із нетерпінням чекав можливості виїхати звідти.

— Ти теж їдь, як підростеш, – говорив він і Ілюші. – Інакше не буде тобі тут життя.

— Як же я залишу батьків? – дивувався хлопчик. – Мама каже, що вони скоро постаріють, і ми будемо доглядати за ними. Літніх батьків кидати не можна. Адже вони виховували нас, ночами з нами не спали.

-/ Ага, – глузливо кивав Рома, – звісно. Особливо тато. Ні, брате, ти як хочеш, а я тут нізащо не залишуся.

Він дотримав свого слова і пішов в армію відразу ж після того, як став повнолітнім.

Мати зрідка писала йому листи, розповідала, що живуть вони, як і раніше, тільки батька звільнили з роботи.

— Там у нього якісь проблеми виявилися і керівництво ухвалило таке рішення. Знаєш, Рома, тато дуже сильно переживає з цього приводу. Він не вважає себе винним і думає, що його просто підставили. Навіть пити на цьому ґрунті почав. Ми з Іллюшею просто не знаємо, що з ним робити. Може, ти напишеш йому? Усе-таки, він твій батько і ти теж маєш за нього переживати.

Рома усміхнувся, зім’яв лист і кинув в урну. Ні, він не хотів переживати за свого батька і взагалі давним-давно відвик називати його так. Звісно, йому було шкода матір і брата, але кожна людина сама обирає свою долю, і ніхто не має права судити її за це.

Повернувшись з армії, Рома все-таки приїхав додому.

— Синку, повернувся! – зустріла його поцілунками мати. Ілля теж підійшов, щоб обійняти брата.

І тільки батько не поворухнувся і навіть не піднявся з дивана:

— Бач ти, прийшов все таки, – пробурчав він. – Ну і чим збираєшся займатися? На шиї в нас із матір’ю сидіти?

— Ні, – спокійно відповів Роман. – І взагалі я приїхав ненадовго. Просто хочу сказати, що скоро одружуся. Весілля ми з Оленою вирішили не влаштовувати, але якщо ви приїдете, будемо раді вас бачити.

— Синку, як же так? – сплеснула руками мати. – Зібрався одружитися, а нас зі своєю нареченою навіть не познайомив.

— Мабуть, соромно йому показувати нам її, – усміхнувся Олександр. – Та й хіба нормальна дівка піде за нього?

— Мені соромно не за Олену, а за вас, – похитав головою Роман, дивлячись на батька. Потім повернувся до матері: – Вибач, мамо. Тебе та Іллюшу це не стосується. І я справді буду радий бачити вас у себе в гостях.

— Ми приїдемо, – пообіцяла Наталя старшому синові.

— Тільки спробуй! – вдарив Олександр долонею по столу, і Ілля так сильно здригнувся, що Рома помітив це.

Він покликав брата до себе:

— Ілюхо, поїдемо зі мною. Я допоможу тобі влаштуватися. Тобі треба вирватися звідси, інакше життя пройде повз. Навіщо тобі це, брате?

— Ти що? – з жахом відсахнувся той. – Я не можу кинути тата й маму. А ти, якщо хочеш, їдь. Але, повір, ти не правий. Так не можна чинити з батьками. Вони цього не заслужили.

— Ілля! – гаряче заговорив Роман, але той розвернувся і пішов у кімнату.

Наступного дня Рома поїхав і більше п’ятнадцяти років не приїжджав у рідне селище.

Він одружився з Оленою і був цілком щасливий, виховуючи разом із нею в любові та радості сина й доньку. Іноді до них у гості приїжджала Наталя, але батько та Ілля не провідували сім’ю старшого сина і брата. Вони жили своїм життям і нічого не хотіли в ньому змінювати.

— Ілля працює сторожем і вантажником на овочебазі. А тато останнім часом дуже погано почувається, – розповідала Ромі мати.

— П’є? – з гіркотою в голосі запитував її Роман.

— П’є, – зітхала вона. – Я вже й не знаю, що з цим робити.

— Я дам тобі грошей, мамо, – говорив їй Рома. – Потім ще вишлю. Ви, головне, з Ілюхою харчуйтеся добре. І буде чудово, якщо ти вмовиш його приїхати до нас. Ми б йому тут наречену знайшли і роботу нормальну.

— Та де вже там, – махала рукою мати. – Ні, Ромочко, нехай Ілля живе як знає. Не збивай його зі шляху. Та й я до них звикла. Ось, не бачу пару днів, уже й душа не на місці. Рада була вас побачити, але краще я поїду. Ти вже вибач.

Роман усе розумів і не намагався її утримати, але з тугою спостерігав за тим, як швидко вона старіє.

А потім Наталії не стало. Вона підхопила десь застуду, яка перейшла в більш тяжке захворювання. Домашнє лікування їй не допомогло, і переляканий Ілля викликав для матері швидку допомогу. Слова лікарів прозвучали як вирок, і два тижні в реанімаційному відділенні на штучній вентиляції легенів закінчилися для Наталії комою, з якої вона вже не змогла вийти.

— Мами більше немає! – ридав у слухавку Ілля, повідомляючи братові про страшне горе, що прийшло в їхню сім’ю. – Роме, приїжджай, я не знаю, що мені робити!

— Скоро буду, – пообіцяв той і розповів дружині про те, що трапилося.

— Боже мій, – сплеснула руками Олена. – Рома, я поїду з тобою!

Але як вона не наполягала, він брати з собою її не захотів.

— Я скоро повернуся, сонечко моє, – обійняв і поцілував дружину Рома. – Вибач, але це моє минуле, і я сам маю розібратися з усім. Гаразд?

—Гаразд, – відповіла вона, змахуючи непрохані сльози. – Ром… тільки пообіцяй, що повернешся так скоро, як зможеш.

— Обіцяю, – сумно посміхнувся він.

Роман був вражений, коли приїхав додому і побачив, на що перетворився їхній двір. Він увесь заріс травою і старі, похилені, напівзгнилі сараї з проваленими дахами нагадували уламки розкришених зубів. Всюди валявся якийсь мотлох, а давно не фарбовані двері та віконниці, вікна були брудними й облупленими.

Батько, давно неголений і оброслий, більше нагадував старого, ніж цілком ще не літню людину. Роман спробував порахувати, скільки йому років: виходило щось близько сімдесяти, але хіба це вік для чоловіка? Але ще більше, ніж зовнішній вигляд батька, його вразив вигляд молодшого брата.

— Ілля, на кого ти перетворився, брате? Адже тобі всього тридцять років! – зітхнув Роман. – Господи, та що з вами всіма?

— Ти що, не знаєш, мама пішла, – заплакав Ілля, – чи ти забув?

— Ох, Ілля, – похитав головою Рома і більше нічого не сказав йому.

Похорон він узяв на себе і все зробив як годиться. Ілля допомагав йому, як міг. А ось батько навіть пальцем не поворухнув, щоб організувати прощання з дружиною. Він просто пив. І навіть стоячи біля труни, ледь не впустивши її, коли похитнувся від випитої оковитої, не в силах утриматися на ногах.

Потім, після поминок, коли Роман та Ілля проводили людей і вдвох взялися наводити лад у домі, Рома запитав у нього:

— Невже ти хочеш перетворитися на таке ж чудовисько, як і наш батько? Чому не одружився? Чому не пішов від них?

— Не знаю, – знизав плечима той. – Шкода мені їх. Та й не зможу я жити по-іншому. Адже я себе не уявляю без батьків, нічого не вмію і ні на що не здатний, правильно каже батько. А ось ти молодець, усього в житті домігся сам. Знаєш, брате, я тобою пишаюся.

Роман закусив губу, а потім обійняв брата за плечі і притиснув його до себе:

— Я знаю, як допомогти тобі, Ілюхо. І обов’язково висмикну тебе звідси. Обіцяю.

Того ж вечора Рома зателефонував дружині і сказав, що якийсь час побуде тут.

— Сонечко моє, повір, так треба. Занадто багато справ, Іллі самому не впоратися. А батько, ти знаєш, не просихає.

— Ромо, а може, закодувати його, – запропонувала Олена. – Йому зовсім не можна пити. Постарайся переконати його в цьому.

Роман усміхнувся:

— Обов’язково, рідна моя. Обійми і поцілуй дітей. Я вас дуже сильно люблю.

Щойно Олександр прийшов до тями, побачив перед собою старшого сина:

— А, ти ще тут? А я думав і слід твій прохолов. Що тобі тут треба? І де Ілюха?

— Пішов на роботу, – спокійно відповів йому Роман. І відкрив пляшку оковитої: – На, похмелися, може, полегшає.

— Ну хоч якась від тебе користь, – усміхнувся Олександр, приймаючи рідину тремтячою рукою. – А ще в тебе є?

— Цілий ящик, – кивнув Роман і побачив, як заблищали очі батька. – Якщо треба, куплю ще.

— Треба, – погодився той. – Ну, Царство Небесне твоїй матері!

Рома пильно подивився на батька, ніби знав, що його скоро не стане.

Олександр пішов уві сні. І лікарі сказали, що у нього вже не було шансів на життя.

На прощанні Ілля знову плакав, жаліючи батька, але Роман не підтримав брата в цьому.

— Слухай, я знайшов покупців на будинок. Ти маєш поїхати звідси. Я віддам тобі всі гроші, які ми отримаємо від продажу. Покладемо їх на твій рахунок. Їдь за кордон, один мій друг набирає бригаду вахтовиків, я пораджу йому тебе. Ти не можеш залишатися тут, чуєш? Ілля, ти мій єдиний брат і я не хочу втратити тебе.

Ілля зітхнув:

— Тато казав, що в мене нічого не вийде.

— Його більше немає, – жорстко промовив Роман. – Тепер ти повинен слухати мене. А я тобі обіцяю: ти обов’язково знайдеш своє щастя.

— Ти ще багато чого в житті не знаєш, брате, – обійняв його Роман.

Минуло три роки.

Одного разу вночі Романа розбудив телефонний дзвінок:

— Ромка, брате! Даша подарувала мені сина! Чуєш, у мене син!!!

Роман весело засміявся:

— Ілюша, я вітаю тебе! Днями зустрічай нас. Ми приїдемо до тебе всією сім’єю! Пам’ятаєш, я обіцяв тобі, що ти будеш щасливий. Бачиш, усе здійснилося. Ти зустрів Дашу, у тебе тепер є своя сім’я і хороша робота! Ти ж щасливий, брате?!

—Щасливий, Рома, спасибі тобі за все! Ти знаєш, я ж і не уявляв, що світ такий величезний. Я думав, що він весь там, у нашому селищі! А тепер бачу, що це не так! Можна я назву сина твоїм ім’ям, Рома?

— Можна, брате! І нехай мій племінник завжди знає, що світ величезний і що в нього є справжня сім’я, яка завжди його підтримає і буде любити незважаючи ні на що! Обіцяєш мені це, Ілюшо?!

— Обіцяю, Ромо! Звичайно, обіцяю! – крикнув, сміючись, Ілля.

Так, тепер він знав, що таке щастя. І одного разу знайшовши його, нізащо не втратить. Ні за що.

КІНЕЦЬ.