— Ну ні вже Наталю, так, як ви живете зараз уже ніхто не живе. Це минуле століття якесь.

— Це чому минуле століття? Чим ми погано живемо, Рито? Що в нас не так?

— Що не так? А ти подивися навколо, сестричко! Морозилками вся заставилася, у холодильнику суцільні банки та склянки, у льосі мішки одні, та й у шафі теж не зрозуміло що. У вас навіть чаю нормального немає, як безхатьки гілочки заварюєте!

Дуже люблю чай з гілочок вишні. Цього року навіть нарізала багато на всю зиму вистачить, а на підвіконні всю зиму вирощувала мелісу, і заварювала чай. Так смачно, що словами не описати. І ягідка польова є, і звіробій із мати-й-мачухою, і чебрець із материнкою. Навіть Іван-чай, і той припасла.

Ти, мабуть, кожні вихідні на кухні пропадаєш, крутиш котлети, ліпиш пельмені та вареники? І на себе зовсім часу не залишається. Ти подивися, на кого ти схожа?

— А схожа я, моя мила сестричко, на звичайну жінку, якій ось-ось стукне п’ятдесят, та ще п’ять років зверху. 55 років, знаєш, це тобі не шістнадцять. І навіть не тридцять. Я що, погано виглядаю?

— Не погано, Наталю. Ти маєш звичайний вигляд. Як тобі сказати… Як тітка, ось! Зморшки вилізли, шкіра, знаєш, видає вік. І руки, Наталю! У тебе руки старі! Ти подивися на свої нігті! Вони ж манікюру не бачили!

Наталя, усміхнувшись, подивилася на сестру.

— Руки кажеш старі? Так я й сама не молода, Рито. 55 років мені на тижні виповниться, не забула? Та все життя я працюю цими самими руками. Тому що по іншому не вмію.

— Не вмієш, так навчися! Що таке 55, Наталко? Та життя ж тільки починається! Кинь ти ці свої морозилки, котлети з пельменями! Кинь свої ці миски та склянки, кинь глину свою, припиняй по полях та справах скакати, та по ярмарках бігати! Адже й справді, не дівчинка вже. Займися собою нарешті! Зараз у магазині все що хочеш купити можна, від зелені свіжої до напівфабрикатів. Розумні люди зараз і запасів цих не роблять, який сенс, коли простіше простого після роботи забіг у магазин, купив напівфабрикат, кинув цю котлету на пательню, повечеряв, і ноги в стелю. Так само і з пельменями. На будь-який смак і гаманець. А у вас це м’ясо в морозилках по пів року лежить, вимерзає все в кістку. Звикли по совковому жити, та запаси робити, що хом’яки, їй-Богу! А хочеться тобі торгувати – так у Китаї повно цих мисок, замовляй та продавай.

— Напівфабрикат, кажеш? Ну-ну. То ж тебе від моїх котлет за вуха не відтягнути. У нас усе своє, натуральне. Звикли ми так. А у вас хімія суцільна. Ваші напівфабрикати й собаки не їдять. І ремесло своє я люблю, Ритко. От як не крути, а ручна робота й поруч із цим штампуванням не стояла. Багато б ти розуміла! Та хіба в манікюрах цих твоїх щастя? У нігтях, губах, та віях?

Наталя з дитинства була як не від світу цього. Усе щось майструвала, в’язала, плела, аж доки одного разу, років у 6 не побачила справжнього ремісника з гончарним кругом. Вони тоді з батьками на озеро їздили відпочивати, а там якраз чи то фестиваль якийсь був, чи то ярмарок, то Наталка як побачила старого дідуся в цікавому одязі, що глину в руках м’яв, та чудернацький посуд із тієї глини майстрував, то просто застигла, наче вкопана. А вже коли дід її пальцем поманив, мовляв, ходімо, красуне, своїми руками “скуштуй” глину, її не дивитися, відчувати треба, не кожному вона дається, не в кожного в руках розкривається, то Наталя й пропала. Просто марити стала тією глиною.

Прив’язалася до батька та матері, мовляв хочу, і все тут. Мати, модниця, красуня, тільки носик скривила, мовляв, цього ще не вистачало, щоб донька моя в багнюці колупалася, а батько, потиснувши плечима, сказав, мовляв, мабуть, гени в нашій Наталі прокинулися. У нас же, Євгена, у роду ремісники були, знатні майстри, а от побачиш, усі виродилися, ніхто по цій гілці не пішов, ніхто не перейняв ні вміння, ні знання. А що мовляв, нехай пробує дівчинка, може талант у ній великий закладений? Дивись, та прославить наше прізвище, як далекі її предки. А ні – так швидко награється, і кине цю затію.

Євгенія Павлівна подумала, та й махнула рукою, мовляв добре, що вже там. Чим би дитя не тішилося.

А дитя і не тішилося. Наталя жила цією глиною. Незабаром навчилася розбиратися, яка глина краща в ліпленні, а яка хоч і хороша, та дуже вже вибаглива в сушінні. Зрозуміла, що не кожна глина годиться для посуду, та не кожна випал винесе.

Євгенія до нестями сперечалася з донькою, мовляв, хіба жіноча це справа – з глиною возитися? Ти на себе подивися, вся в бруді і ніс і щоки! А руки, руки, Наталко? У тебе ж лушпайки на руках! Хіба такі руки мають бути у дівчинки? Подивися, подивися, Наталю! Ручки червоні, все лущиться! Я забороняю тобі тягнути цей бруд у дім! Ти чуєш мене?

Наталя, вперто піднявши підборіддя, з викликом дивилася на матір, мовляв ну що, що ти мені можеш зробити?

І мати, одного разу змирившись із захопленням дочки, махнула рукою, мовляв чини, як знаєш.

У дівчинки був явний талант. Мініатюрні чавуни, що дівчинка ліпила зі звичайної глини на подвір’ї, спочатку стояли рівними рядами на краю пісочниці, такі природні, натуральні, що бабусі, які сиділи біля під’їзду на лавці, ходили милуватися на них, та все голосили, мовляв, ти глянь, що творить дівка, що творить! Адже тут тільки ухвату і не вистачає, до того схожі!

Потім ці чавуни сохли на сонечку, і слабка глина, не придатна для гончарної майстерності, не витримавши перепаду температур, тріскала так природно, так натурально, немов незграбна господиня, не втримавши цей самий ухват, впустила чавун на землю, та так, що розсипався він на кілька частин.

Незабаром Наталя стала приносити додому і посуд власного виробництва. Химерна ваза для квітів, цукерниця, глибока чашка для батька, глиняні горщики для матері, які їй особливо полюбилися, адже яка смачна печеня в них виходила. Іноді мати з батьком тихо перемовлялися, мовляв а що, в цьому безумовно щось є. Руки в доньки золоті!

Коли Наталя підросла, і настав час обирати професію, вибір був настільки очевидний, що Наталя не думала ні хвилини, і віднесла документи в давно обраний заклад. Мати хоч і хмурилася, мовляв, що це за робота – горщики ліпити, але ніколи їй було сперечатися з донькою, бо друга донечка, Рита, щойно зʼявилася. І як тільки Євгенія погодилася на цей крок? Адже не дівчинка вже, до сорока років вік підходить.

Вивчилася донька, заміж зібралася. Це ж треба – з Хмельницького в далеке обласне містечко вирушила! Євгенію ледь припадок не схопив на місці, коли приїхала вона до доньки в гості.

Води в будинку немає, зручності на вулиці, поки до біжиш до цього будиночка дерев’яного, сто потів зійде. А Наталя регоче, мовляв ти, мамо, не терпи до останнього, відчуваєш, що треба, одразу йди, а то не дай боже, запізнишся.

Почала було Євгенія бурчати на доньку за звичкою, мовляв, не жіноча справа, та й як ти тут, міська дівчинка, до комфорту звикла, та воду з колонки відрами носити будеш? Надірвешся. Та й будиночок у вас – вітром подуй, і складеться весь.

А Наталя тільки посміхається, мовляв, із милим рай і в курені.

Мати знову за своє, мовляв у курені – то в курені, а в затишній квартирі краще. Це зараз, поки малина у стосунках усе здається чудовим, а потім завиєш ти тут від туги та відчаю, і курінь не милий буде, і милий не милим  зробиться.

— А ось поки малина, ми й так поживемо, а потім усе зробимо, Мамо. Іван у мене знаєш який рукатий? Адже він не тільки деревинки стругати вміє, та пензликом малювати. Він до всього привчений.

Так і жили. Іван, щоб Наталя з відрами не мучилася, пристосував бак під воду, сам тягав важкі відра, щоб дружина спину не гнула, а потім і воду в будинок провів. Із туалетом так, складніше, але й тут Іван не підвів. Прибудував кімнату до будинку, та відгородив там куточок Наталі під майстерню, та санвузол організував. Не гірше, ніж у людей вийшло.

Ох, і весело жили молоді! Зиму майструють обидва, Наталка з глиною возиться, Іван із деревом, а вечорами чай на корисний п’ють, що в поїздках літніх заготовлять, та розмови розмовляють, плани будують, куди влітку поїдуть.

З іншими майстрами та ремісниками зв’язок тримали, і листи писали, і телефоном зідзвонювалися. Мобільних на той час ще не було, а тому іноді рахунки за міжмісто космічні були, та хіба то біда?

Знали вони, де і коли які ярмарки будуть та фестивалі, а тому все літо розписано було.

Одну традицію собі завели – у вихідні пельмені ліпити. А що, відпочивати і від ремесла потрібно. Раніше морозилки маленькі були, чи багато наліпиш? Це якщо тільки взимку, там ліпи – не хочу. Наліпив лист, та на мороз його. Потім розіб’єш, розфасуєш, і їж хоч щодня. Краса, домашні пельмені та з чайком, що ягідкою польовою пахне!

Донька в них тільки через п’ять років зʼявилася. І не випадкова вона була, запланована, бажана.

Іван усе хотів ідеальне ліжко для доньки зробити, а на думку нічого ідеального та унікального не спадало, усе, як у всіх. А як у всіх хіба справа ця, коли батько не аби хто, а дерев’яних справ майстер? Ну і що, що більше по статуетках він, все одно майстер.

Вони й самі, чесно кажучи, за ці роки меблями не обжилися. Чи багато їм треба, творчим людям, що трохи з чудинкою? Ліжко, шафа, та стіл із табуретками.

Зʼявилася Катруся, а місця спального немає у дівчини. Це спасибі треба сказати, що Наталка в лікарні затрималась, із-за погодних умов, вирувала сніжна зима. А Іван за цей час встиг зробити для своїх дівчат сюрприз.

У Наталки аж дух захопило, коли вона до хати увійшла. Не ліжко в доньки, а витвір мистецтва. Не просто дерев’яне, різьблене все, візерункове, немов зі сторінок книжки зійшло, та в куточок встало, а поруч тумбочка на високих ніжках, та зі стільницею, а стільниця з бортиками. Це зараз усі знають, що столик це пеленальний, а в той час мало хто про це знав.

Ночі не спав батько молодий, щоб впоратися, зробити все за вищим розрядом, та щоб не осоромитися перед дружиною і донькою.

Усе село ходило милуватися на меблі ці. Скільки потім замовлень у Івана було, на всю зиму вистачило, і ще не один рік майстрував. Та й зараз, буває замовляють, незважаючи на велику кількість дитячих меблів у магазині.

Іван потім і під одяг шафу зробив, і комоди, і ліжко добротне, та стіл гарний. І кухня, як іграшка у Наталі стала, та й будинок перетворився. Вікониці різьблені, паркан візерунчастий. Ніхто просто так повз не пройде, не проїде, все милуються люди. А чому не милуватися, якщо красиво?

Живуть вони у своєму маленькому світі, Іван, Наталя, та донька Катя. Теж уже виросла дівчинка, по стопах батьків пішла, тільки більше від художників їй дісталося. Малює так, що душа завмирає. І Наталі миски розписує, і Іванові статуетки. Разом їздять на ярмарки, на фестивалі різні, та тепер і через інтернет продають свої шедеври.

У Каті чоловік хоч і не творча людина, найпростіша, так сміється, я, мовляв, у вас замість менеджера та торгового агента.

І живуть поряд, майже через дорогу. У вихідні збираються великою, дружною сім’єю, крутять котлети, ліплять пельмені, та забивають морозилки під зав’язку. І консервують, чому не консервувати, коли земля-матінка дарами ділиться? Адже смачно, коли взимку картопельку свою звариш, та огірочок-помідорчик дістанеш із льоху, а з морозилки котлетку з фермерського м’яса, що свати вирощують. І чай, той, що влітку по полях та по долах збирають, та дбайливо сушать. Тут і ягідка польова, і малина, і смородина, і чебрець із мати-й-мачухою. Багато запасів у Наталі, і їй не в тягар, навпаки, до душі заняття.

І нехай Ритка бурчить, як мати колись, мовляв минуле століття, чай на травах та руки старі. Кожному своє. А якщо подумати, що бачить вона у своєму місті? Штучне м’ясо, штучні овочі, та й сама вся штучна. Що нігті, що брови з віями, та й волосся теж.

А вона, Наталя, нехай і минуле століття, зате до душі, до серця їй таке життя. І ні місто їй не потрібне, ні моря з океанами. Свої, рідні річки та озера миліші. Ну і що, що минуле століття.

КІНЕЦЬ.