Сашко одружився одразу після служби. Ольга чекала його, і їхнє кохання знало все село, адже дружили вони ще зі школи. Люди часто казали: «Он молоді йдуть наші!» — посміхаючись, коли бачили їх разом. У молодій сім’ї все було добре: і порядок, і достаток, і мир. Проте минуло понад шість років, а дітей у них так і не з’явилося.

Ольга дуже переживала, відчуваючи свою провину, хоча лікарі казали, що з нею все гаразд, і потрібен лише час. Сашко бачив, як його дружина стала задумливою і вже не такою веселою, як раніше. Свекруха навіть виклопотала Ользі путівку в санаторій на процедури, але Ольга відмовилася, не бажаючи залишати чоловіка і господарство.

Одного разу, коли вони разом йшли полем, Сашко сказав: «Чекаємо, які ще твої роки? Усього двадцять шість. Усе ще буде…» Вони вирушили до лісу, щоб помилуватися пролісками, і Ольга вперше за довгий час посміхнулася.

Наступного дня Сашко працював у полі, коли побачив лелеку, який ходив поблизу того місця, де вони з Ольгою були вчора. Серце його наповнилося теплом, і він відчув, що цей птах приніс їм щастя.

З часом лелеки стали постійними гостями на їхньому полі, а Ольга, засмагла і радісна, повідомила Сашкові новину: вона вагітна. Радість переповнила їхню сім’ю, і Сашко зрозумів, що лелеки дійсно принесли їм щастя.

Зимою Ольга народила сина, а Сашко, охороняючи своє «лелекове поле», жартував, що тепер чекає доньку. І хоча роки минули, лелеки продовжують прилітати на це поле, приносячи щастя і нове життя в їхню сім’ю, де вже зросли й онуки.

КІНЕЦЬ.