Мій чоловік Дмитро виріс у дитячому будинку. Але, попри важке дитинство, він став чудовою людиною, лагідною, доброю, дбайливою. Ми разом уже 10 років, виховуємо сина, допомагаємо один одному, у всьому радимося, підтримуємо.

У нас дуже міцна родина. Мої батьки живуть далеко, але теж дуже люблять зятя. Про свою матір він нічого не знав, ніколи не говорив нічого погано на її адресу, але й не шукав.

Вона знайшла його сама. Спочатку написала до соціальних мереж, вони довго спілкувалися, а потім вирішили зустрітися.

Я бачила, як чоловік нервує і всіляко його підтримувала. Ми зустрілися утрьох. На вигляд їй було років п’ятдесят, і вона мала гарний вигляд, але було видно, що дуже хвилюється.

Вона розповіла, що їй дуже важко далося рішення залишити свою дитину, але їй довелося зробити це під натиском родини. Все життя її гризло сумління, і ось вона все ж таки вирішила знайти сина і попросити пробачення.

Інших дітей у неї немає, вона в розлученні й зовсім одна. Вона дуже довго перепрошувала, плакала, розповідала, як їй самотньо було всі ці роки.

Ми з чоловіком плакали разом з нею. Звісно, ​​чоловік вибачив її. З того часу вони почали дуже багато спілкуватися, а я раділа, коли бачила чоловіка щасливим.

Він, нарешті, знайшов свою матір, постійно говорив про неї, був дуже радий, намагався надолужити всі ці довгі роки розставання.

Ми познайомили її з онуком, вони дуже добре зійшлися, й ми почали часто виходити гуляти разом. У нашій родині з’явилася ще одна людина, і це тішило.

Згодом я помітила, що чоловік став дуже залежним від думки матері. З будь-якого приводу він дзвонить до неї, запитує, консультується, хоча раніше приймав рішення самостійно.

Навіть у питаннях, які стосувалися лише нас двох, він почав просити поради у мами. Мене це стало напружувати.

Раніше ми всі проблеми вирішували разом, шляхом обговорення та компромісу. Тепер він керувався лише думкою своєї мами, мої думки та бажання не рахувалися.

Все частіше в його словах почала з’являтися фраза «мама сказала», бо він у всьому їй повністю довіряв. Я намагалася донести до нього, що ми якось раніше жили без неї та її порад, жили чудово, не потрібно зараз її вводити в курс справ з кожної дрібниці.

Він тільки ображався, казав, що мама краще знає. Потім він скрізь почав її запрошувати. Ми ходили з мамою у кіно, в магазини, на прогулянки, в гості, в кафе.

Єдине місце, де його мама ще не була з нами — наше ліжко, але я не здивуюся, якщо і з цього питання він просив у неї поради. Я стала зовсім не впізнавати чоловіка.

Він перестав приділяти мені увагу, ми не залишалися наодинці, всі розмови були лише про неї. Я знову і знову намагалася з ним поговорити, донести, що у нас своя родина, а мати почала займати весь його час.

Він мене не розумів, тож ми сварилися, і він йшов знову до мами. Я, звичайно, дуже рада, що чоловік знайшов матір, але своєю залежністю від неї, він руйнує нашу родину. Я вже не можу терпіти її присутність, навіть розмов  про неї не хочу чути.

А нещодавно знаєте, що він мені заявив? Що хоче, щоб ми всі жили разом, в одному будинку. Щоб ми та його мати продали квартири, та купили будинок, де будемо жити всі під одним дахом.

Я цього не переживу! Двадцять чотири години на добу бачити й чути свекруху, це вище за мої сили. Я не знаю що робити? Не хочу руйнувати родину, подавати на розлучення, але й надалі так жити я теж не можу.

Спробую відмовити чоловіка від цієї дурної витівки, а якщо не вийде, то хай буде, що буде! Якщо у нього на відстані всі думки про маму, то уявляю, що буде під одним дахом!

Можливо мене будуть тримати за служницю, а радитись про майбутнє будуть з “мамою”? Як гадаєте?

КІНЕЦЬ.