Свекруха мені колись сказала одну фразу, яку я дуже добре запам’ятала. Тепер настав час мені її казати. Це не зловтіха, це бумеранг, який колись запустила свекруха, а тепер він повернувся до неї.

Після весілля чоловік відвіз мене до свого рідного міста, де у мене зі знайомих були тільки він та його мама, якій я одразу не сподобалася.

Мені на той момент було дев’ятнадцять років, чоловікові двадцять чотири, його мама вважала, що син міг би й когось краще знайти, ніж малолітку без освіти та багатих батьків.

Вона плекала надію, що ми розійдемося, але в нас все було добре, попри її старання. А потім я опинилась в положені й свекруха взагалі почала стікати отрутою.
– Знайшла порядного хлопця, сіла йому на шию, тепер буде тебе з дитиною тягнути все життя, – сказала вона мені.

Хоча я до декрету рік працювала, влаштувалася майже одразу. Тож на шиї чоловіка я не сиділа і не збиралася це робити надалі.

Нехай я була молода, нехай виношування пройшло майже ідеально, але пологи були пекельними, мені наклали стільки швів, що ходити я майже не могла. Ще і якість цих швів залишала бажати кращого.

А через тиждень після появи малюка мене відвозять із гострим апендицитом і я отримую ще один шов, який теж дуже болить. Моє світовідчуття було таким, ніби мене вантажівкою переїхало.

Повернулась я додому, у мене там немовля, чоловік наступного дня їде у рейс, бо й так вже двічі змінювався, поки я народжувала та лежала у лікарні. Відмовитися у нього варіанта не було, інакше він просто втратив би роботу.

Він мене запевнив, що його мама приходитиме і допомагатиме, я в цьому тоді вже дуже сильно сумнівалася, виявилося, що не дарма. Свекруха приходила, але щоб відмітитися.

Прийде, носом поводить, піде. Максимум принесе продукти з магазину і тільки тоді, коли їй син зателефонує та вимовить невдоволення.

Я по дому повзала мало не на колінах, бо все дуже боліло, а мене саму хитало, як травинку. До прибирання мені не було жодного діла.
Ось одного разу свекруха мені й заявила, що я “чудова” дружина, раз без чоловіка примудрилася перетворити будинок на свинарник, ні пил протерти, ні підлогу помити.

Я розуміла, що добрих стосунків у нас із нею вже не буде, тому й огризнулася, що якщо їй так все не подобається, то вона могла б мені допомогти.
– Ну, ось ще, буду я чужий бруд вигрібати!

Я цю фразу дуже добре запам’ятала. Не знаю, чому саме її, адже мені за наше довге сімейне життя свекруха багато чого наговорила, але так ясно запам’яталася саме ця.

Напевно, тому, що мені тоді було максимально погано, я була безпорадна, на самоті, мені було боляче і тут ще такий плювок.

Двадцять років із того моменту минуло. Дитина в нас вже доросла, навчається у столиці, ми з чоловіком живемо душа в душу попри старання його мами.

Свекруха вийшла на пенсію, тепер сидить вдома. Характер краще не став, болячок додалося, стосунки зі мною у неї краще не стали.

Нещодавно почала скаржитися, що їй важко прибиратися вдома. Усе з натяком. Не просить, але дуже виразно дивиться на мене та мою реакцію.

Я їй відповіла тими самими словами, які почула від неї двадцять років тому. Буду я ще чужий бруд вигрібати. А те, що свекруха за двадцять років не змогла стати мені рідною, то це вже не мої проблеми.

Тепер вона на мене ображається. І з кожним роком вона не молодшає, але я і пальцем заради неї не поворухну. Всі ми рано чи пізно можемо опинитися в скрутній ситуації, ось тільки по заслугах отримають не всі.

КІНЕЦЬ.