Нахабство моєї свекрухи мене вже просто бісить. Вона свою квартиру віддала дочці, сама напросилася жити у квартиру мого чоловіка, але цього їй мало, вона ще допомоги з нас постійно вимагає.

Ми з чоловіком розписалися сім років тому. І в мене, і в чоловіка на той час вже були свої двокімнатні квартири, але жити ми пішли до мене.

Такий вибір зробили через близькість роботи, від квартири чоловіка нам їхати було б набагато довше, та й із транспортом там проблеми. Тому його квартиру ми здали, а у моїй стали жити.

Квартиру чоловікові ніхто не дарував, він купував її сам. Працювати почав ще студентом, протоптав собі стежку в гарній компанії, де й досі працює. Після здобуття диплома почав будувати кар’єру.

Першою метою в чоловіка, це була покупка квартири. Жити у двокімнатній з мамою, вітчимом та старшою сестрою йому не хотілося зовсім.

До того моменту, як ми одружилися, чоловік виплатив іпотеку. Це була одна із причин, чому ми відмовилися від пишного весілля, до речі.

Так ось, жити ми стали у моїй квартирі, а житло чоловіка здавали. Це допомогло досить швидко накопичити на машину та підтримувало нас, коли я пішла у затяжний декрет.

Нині у нас двоє дітей. Старшій цього року п’ять років, молодшому тільки виповнився рік. На цей час ми живемо лише на зарплату чоловіка.

У квартирі чоловіка зараз живе його мама. Вийшло це тому, що свою квартиру свекруха залишила дочці. Та теж одружилася, народила одного за іншим двох дітей.

– Вони кінці з кінцями не можуть звести, вже кредитів набрали, – плакала свекруха.

Проблема була ще й у тому, що свого житла ні сестра, ні її чоловік не мали. Натомість було вже двоє дітей. Йти жити до тещі зять відмовлявся, та й куди вп’ятьох у двокімнатну квартиру набиватися?

Мама чоловіка прийшла з проханням – пустити її пожити у квартиру чоловіка, а в її квартирі розмістяться сестра із сімейством.

– Тільки на час, доки вони з кредитами не розберуться, – просила свекруха.

Ми з чоловіком прикинули, що поки що зможемо прожити й без грошей від оренди, а рідні допомагати треба, тим більше це на якийсь час, а не назавжди.

Як нам свекруха дякувала, прям солов’ям розливалася. Але її подяк вистачило ненадовго. Через три місяці почалися скарги, що їй важко платити комуналку.

– Там приблизно стільки ж, скільки ти за свою платила, у чому проблема? – дивувався чоловік.

– А я і зараз за неї плачу, у дочки грошей зайвих немає, все на кредити йде, – пояснила свекруха.

Цікаво виходить. Вона віддала свою квартиру, платить комуналку дочці, а ми, як барани, випровадили платоспроможних мешканців, втратили в грошах, і ще зверху маємо платити комуналку замість свекрухи?

Я обурилася такому повороту справ, бо не було розрахунку на те, що ми маємо ще за щось там платити. Ми й так втратили джерело прибутку.

– Але ж там двоє діток, вони не справляються! – пробувала тиснути на совість свекруха.

Ну так і у нас двоє діток, і якщо ми витрачатимемо гроші на свекруху, то теж перестанемо справлятися.

Я чоловікові сказала, що якщо ситуація не зміниться, то свекрусі доведеться з’їхати, і мені байдуже, куди вона поїде. Хоч до дочки, хоч до біса на роги. Він зі мною, дякувати богу, згоден.

Це вже нахабство. Дайте, каже, попити, а то так хочеться, що аж переночувати ніде.

КІНЕЦЬ.