Валя, моя старша сестра, завжди була своєрідною. Не пам’ятаю, щоб вона чимось активно цікавилася, чогось хотіла. Якось пливла за течією, завжди у своїх думках. На запитання “ким хочеш стати, коли виростеш” відповідала невизначеним знизуванням плечима.

У школі вона була міцною трієчницею, але не тому що нерозумна, а тому, що їй і так було нормально, навіщо зайвий раз напружувати свою сіру речовину, якщо й так усе непогано. Після школи батьки сказали їй навчатись далі на педагога. Навіщо їм це було треба, мені досі не зрозуміло, адже сама Валя жодного інтересу до навчання загалом та педагогіки зокрема не виявляла.

У нас із сестрою різниця не суттєва- всього чотири роки, але при спілкуванні з нею здається, що я років на десять старша. Її звичка все спрощувати, жити з мінімальними енерговитратами мене завжди дратувала. Вона до мене теж особливої ​​любові не мала, тому що їй батьки завжди ставили мене в приклад, що взагалі-то дивно. Зазвичай старших молодшим у приклад ставлять, але в нас усе навпаки.

Закінчила Валя ВУЗ, пішла працювати до школи. Не вчителем, чи методистом, чи ще кимось у цій галузі. Там і зустріла свого чоловіка – він сторожем чи охоронцем там працював. Валі тоді було двадцять три, її обранцеві двадцять дев’ять. І почалось в них кохання.

Розписалися вони швидко, живіт сестриці вже активно натякав, що час якось узаконити стосунки. Жити стали у орендованій квартирі, в якій до цього вже жив чоловік сестри. З роботи Валя пішла, не чекаючи на декрет. Пояснювала це тим, що їй важко ходити і працювати у такій нервовій обстановці.

– Мені зараз треба думати про себе та дитину, а мені там нерви мотають. Нічого, якось проживемо.

Враховуючи, що чоловік у Валі теж рвати жили на роботі не збирався, проживання забезпечували їм мати з батьком. І продукти возили, і гроші давали, і придане онукові купували теж вони. Батьки батька дитини від допомоги відхрестилися, заявивши, що їм самим якось би кінці з кінцями звести. Так і жили – Валя вдома живіт береже, а її чоловік працює добу через три, іноді підробляючи у нічні зміни.

Коли народилася дитина, стало ще складніше, бо раптово виявилося, що їй теж багато що потрібне. Батьки зітхали, але тягли молоду сім’ю. Я теж періодично з’являлася, щоб посидіти з племінником, доки сестра займається домашніми справами чи їздить кудись.

– Нічого, ось у ясла дитину відправлю, вийду на роботу, – обіцяла сестра. – Тоді легше буде.

Але легше не стало, бо в жодні ясла дитину не віддали, а сестра на роботу не вийшла.

– Там діти постійно хворіють, у мене подруга дитину в садок віддала, то з лікарняних не вилазить. А мені таке треба, щоб дитя весь час хворіло?

– Ти до школи вдома сидіти вирішила? – хмурилася мама, якій важкувато давалася роль працюючої бабусі.

– Ні, навіщо? Але до трьох років буду. А поки будемо гартуватися, щоб у садку хворіти рідше.

У три роки племінник у садок не пішов – Валя виявилася знову вагітною. Несподівано виявився четвертий місяць, а тут шлях тільки один – до пологового будинку.

– Та куди мене зараз візьмуть, – зітхала сестра.

– А чоловік твій не хоче якось почухатися, щоб заробляти більше? У нього вже друга дитина на підході, а вона все добу через три працює, – злилася я. Мені було шкода батьків, які продовжували тягнути цю сімейку на своєму горбі.

– Зараз така криза! Місць взагалі немає, добре, хоч із цієї роботи не виганяють. Але він шукає щось пристойніше.

Щось було непомітно, щоб її чоловік хоч щось шукав. Як до них не прийдеш – він або на дивані, або за комп’ютером грається, або спить.

Після народження другої дитини до матеріальної допомоги сімейству довелося підключитися і мені, бо чоловік сестри залишився без роботи.

– Вигнали нізащо, як собаку! І не подивилися, що має двох дітей! – ридала сестра.

– Як я втомилася, – увечері скаржилася мені мама. – Хочеться вже заслуженого спокою, але мені він тільки сниться.

Я порадила їй не перенапружуватись на роботі зайвий раз. І взагалі вона може вийти на пенсію, допомагати з онуками, а Валя нехай на роботу йде.

– Ти що, – замахала руками мама, – з двома дітьми та ще такими маленькими? Я краще на роботу буду ходити.

Так і жили – ми з батьками возили продукти, речі, давали грошей, бо сестра сиділа з дітьми, а її чоловік кочував із одного робочого місця на інше.

– Він шукає, де краще платять, – вигороджувала його сестра. – Сенс працювати за копійки?

Та краще б він хоч якісь копійки додому приносив. Мене вся ця ситуація дуже злила, але послати все лісом я не могла, бо батьки надриватимуться самі. А ще мені було шкода племінників, котрі не винні, що їм не пощастило з батьками.

Ось молодшій дитині вже півтора роки, а сестра до нас із “радісною” звісткою – вони з чоловіком чекають на третю дитину.

– І на що ви збираєтесь жити? – Я дуже намагалася не зірватись на крик.

– Чоловік знайшов роботу, завтра виходить. Та й на вас розраховую. Ви ж мене не кинете у такій скрутній ситуації.

– Цю складну ситуацію створила ти і твій безголовий чоловік. Чому вирішувати її мають інші?

– Але ж ми сім’я!

– Ви не сімʼя, ви паразити, які присмокталися до батьків і живете на втіху!

Мене тато силою відводив до іншої кімнати, щоб не сталася бійка. Сестра образилася і відбула, грюкнувши дверима. Мама ридає, тато п’є заспокійливе, а я дуже зла. Сказала, що більше жодної копійки не витрачу на сімейство сестри. І батькам порадила робити те саме. А то хтось розмножується, як кролик, а хтось повинен це розгрібати.

КІНЕЦЬ.