Сестра чоловіка живе в іншому місті, приїжджає до матері раз на два-три роки. Обов’язково забігає до нас, щоб переконатися, що в нас нічого не змінилося, отже вона живе краще, ніж ми.

Я не люблю, коли Лариса буває у нас удома. Вона все критикує і порівнює:

– Ремонт той самий? А ми зробили новий! О, кухня та сама! А мені чоловік купив нову! З технікою, що вбудовується! О, ти досі в цьому пальто ходиш? Я щороку міняю!

Ларисі подобається думати, що вона належить не до середнього, а до вищого класу. Вся така, типу, забезпечена, будує із себе хтозна-що!

Хоча, по суті, вони живуть, як Лариса каже, на вісімдесят тисяч гривень на місяць у чотирьох. Живуть у звичайній квартирі, їздять на звичайних автомобілях.

Я б не сказала, що у неї дорогий одяг, чи прикраси. На вигляд – звичайна жінка! Припускаю, що їй подобається бувати у нашій квартирі.

Навряд чи вона може заявитися в гості до когось реально багатого, в багатокімнатну квартиру, щоб понтуватися своєю вбудованою технікою!

Цього року Лариса приїжджала у липні. За два дні до її приїзду у нашої доньки був день народження, Каті виповнилося сім років.

Донька навчилася читати у шість років, дуже полюбила це заняття. Найкращим подарунком Катя вважає книгу.

Ми з чоловіком якось подарували їй електронну – не сподобалася. Каті треба, щоб книга була паперовою.

Лариса, побувавши в матері, одразу помчала до нас. Чоловік не бачить у поведінці сестри нічого такого, не помічає понтів і хвастощів, він просто радий її бачити.

Я приготувала кілька страв, Ларису за стіл посадила, вони з моїм чоловіком розмовляли про матір. Прийшла Катя, похвалилася тітці книгами, які вона отримала на свій день народження.

– Катюша, вибач, моя люба! – усміхнулася Лариса. Я пам’ятаю про твій день народження, я купила тобі подарунок, але забула його вдома.

Хочеш, ми з тобою сходимо в магазин і ти вибереш собі все, що захочеш? Це буде моїм подарунком!

Катя погодилася, майже одразу потягла тітку до книгарні. Чоловік поїхав із ними. Повернулися вони за півтори години. Задоволена донька притискала до себе товстелезну книгу, великого формату з казками.

Лариса прихильно дивилася на Катю, ще раз щось неприємне пробуркотіла про нашу квартиру, та машину, і поїхала до матері.

Додому Лариса поїхала за тиждень. Ми її проводжали. Свекруха також там була. Помахали Ларисі хусткою, образно висловлюючись, сіли вчотирьох у машину: я, чоловік, Катя та свекруха.

– Губа у Каті не дурна, — почала свекруха, — найдорожчу книжку вибрала! Лариса на неї останні гроші витратила.

– Мені довелося їй квиток додому купити, у гаманці триста гривень залишилося, а до пенсії ще тиждень!

Говорила свекруха не зі мною, а зі своїм сином. Ми з Катею сиділи ззаду, все чудово чули.

– Навіщо ти купила їй квиток? – поцікавився чоловік у матері. Лариса могла зателефонувати своєму чоловікові, він би їй переказав.

– Він і так її неохоче до мене відпускає, а якщо вона ще дзвонитиме і гроші проситиме? — почала бурчати свекруха.

Довезли свекруху до хати, дали їй кілька тисяч на продукти, та й поїхали додому.

– Багатійка у тебе сестра, так? Книжка за тисячу гривень пробила такий пролом у її кишені, що на дорогу додому грошей не залишилося!

– Реально, чому вона чоловікові не подзвонила? Посоромилася? А в матері-пенсіонерки, значить, гроші брати не соромно?

Після цього я перестала вірити у вигадки Лариси! Чекаю, коли вона приїде наступного разу. З усмішкою попрошу  Ларису, щоб вона у мами гроші більше не канючила, бо пенсія у неї й так маленька!

А ще спитаю, чи не треба сплатити їй квиток! Це ж треба бути таким стерво? Як вважаєте, сестра чоловіка слушно вчинила, що гроші на квиток у матері – пенсіонерки взяла?

КІНЕЦЬ.