Ми з Валерою одружені вже понад п’ять років. І весь цей час ми завжди жили окремо від свекрухи, яка до цього сама не хотіла до нас переїжджати.

Раїса Михайлівна жила на іншому кінці міста у квартирі, яку вони із чоловіком колись у далекому минулому отримали від держави.

Я і Валера, як тільки но ми одружились, жодного дня не створювали клопоту свекрусі та Марині, молодшій сестрі чоловіка.

Навіть тоді, коли в нас ще не було цієї квартири, і ми жили на орендованих квартирах, я не погоджувалася на пропозицію чоловіка переїхати до них, адже у двокімнатній квартирі зовсім не залишилося б вільного місця.

Маринка, яка молодша за мене всього на рік, вже тоді хвалилася тим, що ось-ось має переїхати до свого залицяльника – Павла Віталійовича.

Чому я його завжди називала на ім’я та по батькові? Тож він був старший за мого Валеру на п’ятнадцять років, а саму Марину на всі двадцять. Крім цього, чоловік був зайнятий, перебуваючи у законному шлюбі, де мав трьох неповнолітніх дітей. Але сестру Марину це не бентежило, як і Павла Віталійовича, та й Раїсу Михайлівну теж.

Павло Віталійович був людиною заможною, яка за все своє життя сколотила не маленькі статки, тому зараз жив безбідно й у своє задоволення. Саме на це й повелася Марина, яка колись прибиралась у його будинку, де вони, власне, й познайомились.

Тому через якихось три місяці він пішов із сім’ї та почав жити із сестрою чоловіка в одній із його квартир у центрі міста.

Раїса Михайлівна тоді ніяк не могла натішитися, а на всі мої застереження лише махала рукою і казала, що я заздрю. Після цього ми цю тему більше не порушували.

Ми з чоловіком всього якихось три роки тому купили нарешті квартиру, накопичивши на половину, а іншу половину взяли в кредит. Так чи інакше, зараз у нас була своя власна, що дуже важливо, квартира. Нехай і не величезних розмірів, проте наше особисте майно, отримане законним і чесним шляхом.

Особливо це стало зрозуміло, коли у нас зʼявилася дитина – наш Петро, а потім через рік вже й донька – Мартуся.

Але буквально десь три тижні тому нам зателефонувала свекруха, яка була вся в сльозах і навіть під час розмови голосно ридала.

Виявилося, що Павло Віталійович, варто було Марині народити від нього двійнят, одразу ж кинув її, виставивши з усіма речами надвір. Офіційного шлюбу у них не було, тому крім аліментів, для яких треба було ще довести спорідненість дітей та чоловіка, сестрі ні на що не варто було розраховувати.

Маринка ж за весь той час, що вони жили разом, нічого не нагромадила і не відклала, хоча Павло Віталійович періодично дарував їй прикраси та давав гроші, які вона відразу ж спускала.

Зараз у неї нічого не було, тому що всі подарунки залишилися на квартирі, до якої тепер вона не мала доступу.

Раїса Михайлівна як тільки не обзивала Павла Віталійовича, хоча колись буквально молилася на нього. Навіть фотографію поставила біля свого ліжка.

Тепер же він був найгіршою людиною, яку вона коли-небудь зустрічала. А ні, чоловік був на передостанньому місці, а ось на останньому була зовсім молоденька дівчинка, до якої він, власне, і пішов.

Тоді розмова на цьому й закінчилася. Але за два дні після цього до нас несподівано налетіли родичі чоловіка. Свекруха та Марина з дітьми. Малюкам було всього близько двох місяців, тому найважчий час для сестри був ще попереду.

– Добре тут у вас, – періодично повторювала Раїса Михайлівна, постійно ходячи по квартирі та заглядаючи в кожен кут.

Мене це вже тоді насторожило, але я якось не надала цьому великої уваги. Маринка того дня тільки й робила, що скаржилася на колишнього співмешканця, який, виявляється, завжди був цапом, і вона жила з ним лише з жалю.

– Я ж йому віддала найкращі роки свого життя. А він, варто було мені від нього народити, як одразу ж покинув. Навіть грошей жодних не дав. А коли я пішла до нього наступного дня, то двері мені відчинила незнайома мені дівчина, яка представилася Ірою. Це його нова пасія. Цей цап ще у стосунках зі мною почав ходити ліворуч.

Того вечора, я, звичайно ж, підтримувала Марину, хоча чудово розуміла, що Павло Віталійович просто вчинив, так само як і раніше. І те, що він і Марину колись кине давно стало зрозуміло, просто це була справа часу.

Але два тижні тому на мене чекала зовсім інша вистава. Повернувшись додому з роботи, я відразу ж зрозуміла, що в коридорі стало надто багато зайвого взуття, яке не належало мені та моїй родині. А з вітальні йшов незрозумілий галас.

Я пройшла всередину та побачила задоволену Марину, яка сиділа як нічого не сталося в нашому залі, а поряд стояла величезна валіза. Мої діти сиділи в самому кутку, притулившись один до одного, ніби вони й не живуть тут зовсім.

Незабаром до нас із ванної вийшла свекруха, а потім і мій чоловік, у якого в руках були діти сестри.

– Це що таке? – одразу ж спитала я.
– Маринка поки поживе у вас, – почала Раїса Михайлівна.
– Чому це?
– Як це чому? Марині нема де жити. Дітям потрібен простір. А у вас ось його скільки.

– Їм зараз не потрібен простір, їм потрібна увага матері.
– Я на роботу влаштувалася, – одразу ж сповістила Марина, а на моє німе запитання про дітей пояснила, – Валера ж зараз у відпустці, от і подивиться за ними. А потім вже вирішимо.

Наступні пів години вся наша квартира стояла на вухах, бо я буквально виганяла силою родичів у під’їзд. Раїса Михайлівна раз у раз кричала, що я їй ніколи не подобалася і, мабуть, не дарма. А те, що в її власній квартирі було достатньо місця, її не хвилювало.

Просто хтось не хотів сидіти із маленькими дітьми. Коли ж Валера спробував за них заступитися, я йому пригрозила, що і його виставлю з дому, адже саме на мене було оформлено кредит, і саме я тоді сплатила більшу частину суми.

Марина за всі ці кілька років навіть одну іграшку не купила нашим дітям, а тепер, бачите, мій чоловік повинен стежити за її дітьми. А потім вона скинула б їх на мене, ми знаємо таких. Ноги Марини у нашому будинку не буде після таких викрутасів.

КІНЕЦЬ.