Сестра з чоловіком довше за місяць спокійно жити не можуть. У них постійні скандали та з’ясування стосунків, але, судячи з того, що живуть вони вже три роки, це їх цілком влаштовує. Але мене таке життя дістало. Сестра лається з чоловіком, збирає сумки і їде до мене на тиждень-другий, потім вони миряться, і вона їде назад. Вдома завжди бардак, я постійно на нервах, на своє життя сил і часу не вистачає.

Маю молодшу сестру, якій цього року виповнилося двадцять сім років. Чоловік у неї на три роки її старший. Дорослі, здавалося б, люди, але ні. Три роки вони одружені, три роки мотають нерви собі та всім навколишнім. Найбільше дістається мені.

Сестра завжди була особливою надто драматичною. У неї будь-яка неприємність викликала бурхливу реакцію, вона робила з неї трагедію і впивалася цим. Робилося це максимально на публіку, без глядачів їй страждати було нецікаво.

Я вже в юності втомилася від такого бурхливого вияву емоцій з приводів, які й яйця виїденого не варті. Розлучилася з хлопчиком – водоспад сліз, голосінь, обіцянок мало не в монастир піти. Отримала погану оцінку – знову сльози, оплакування своєї долі, де вона все життя митиме підлогу. Привід міг бути будь-яким, навіть якщо просто в магазині не знайшлося взуття її розміру.

Це тільки здається смішним і безглуздим, але жити в такому антуражі дуже важко. Адже їй потрібні глядачі, просто страждати в кімнаті вона не могла, приходила до мене і починала виставу.

З віком вона стала спокійнішою, вона позбулася майже всієї театральщини і більше не лила сльози за взуття не того розміру. Але справи любовні також викликали в неї напади драматизму з усіма витікаючими. Але вона воліла виливати душу мамі, тому що я вже обросла цинізмом і була поганим слухачем та втішачем.

Зустрічалася зі своїм нинішнім чоловіком два роки. За цей час за ними можна було зняти серіал. Нареченого вона собі підібрала собі такого ж емоційно нестабільного. Тому театр одного актора перетворився на злагоджений дует.

Батьків не стало через рік після їхнього весілля. Спочатку пішов тато, а за три місяці не стало мами. Нас із сестрою це просто розмазало. Був дуже важкий період, але сестра трималася напрочуд зібрано і адекватно, вона мене дуже підтримала, за що я їй дуже вдячна.

Квартиру батьків ми продали та чесно поділили гроші. Я вклалася в іпотеку, сестра купила машину, бо у них із чоловіком житло було. Життя потекло своєю чергою. Чомусь мені здавалося, що трагедія, яку ми пережили, змусила сестру подорослішати та переосмислити свою поведінку, але я помилилася.

Через півроку сестра стояла на порозі з сумками і обливалася сльозами. Заявила, що вони з чоловіком розлучаються, бо знайшов собі іншу. Це був вагомий привід. Я старанно втихомирювала сестру, сказала, що вона може жити в мене стільки, скільки знадобиться. Я дуже серйозно сприйняла цю новину і повірила, що вони насправді розлучаться.

Три дні вона лила сльози, а я бігала навколо неї, а на четвертий з’явився її чоловік. Спершу я пускати його не хотіла, але сестра вийшла сама. Вони дуже бурхливо з’ясовували стосунки, він падав перед нею на коліна і клявся, що не зраджував, обидвоє плакали, цирк із кіньми, коротше кажучи.

Навіть сусіди, які з будь-якої нагоди біжать вимагати тиші, не лізли, мабуть, усі притулилися до дверей і чекали кульмінації. У результаті вони помирилися, сестра забрала сумки, подякувала мені за те, що дала притулок, і відбула додому з чоловіком.

Збиралася вона похапцем, тому вдома залишився бардак, частину речей вона забула, на кухні купа забрудненого посуду. Я абияк прибралася, залишивши основне прибирання на вихідні. Прибрала, як і планувала, а за тиждень до мене заявилася сестра, але хоч без речей. Знову в них було все не дякувати богу, але цього разу все вирішилося вже наступного дня за урізаною версією вистави.

З того часу ці її переїзди мають регулярний характер. Вона приїжджає, ридає і каже, що тепер уже зовсім усе, остаточно та безповоротно. Декілька днів вони лаються по телефону, потім чоловік приїжджає вимолювати прощення і доводити, що без нього він не виживе, вони миряться, сестра відбуває. А я залишаюся з квадратною головою і бардаком у квартирі.

Відмовити я не можу, бо вона остання рідна мені людина. Та й їй, крім мене, нікуди більше податися. Але я втомилася, більше не можу слухати її однотипних розповідей, потім з’ясування стосунків, потім стежити за сценою перемир’я. Таке відчуття, що я живу її життям, бо її так багато, що на свій час і сили не вистачає.

КІНЕЦЬ.