Якщо до весілля сина я ще робила якісь коментарі з приводу нареченої, то після того, як їх розписали, я цю тему для себе закрила. Все, тепер це його дружина: він зробив свій вибір.

Мені невістка не подобалася своєю побутовою безпорадністю. Бабці з мамою її розпестили до повного непотребу. Вона сама навіть газову плиту включати не вміє: а у нас у місті у всіх газові, та й у свахи теж.

Звикла дівчина, що розігріти можна в мікрохвильовій печі, а до приготування її родички не допускали: все шкодували дівчинку. Гадали, що ще встигне вона настрибати навколо плити.

До банальної акуратності не змогли привчити дівчинку. Вона зняла кофту – кинула, хтось та прибере. Поїла – все залишила, знову хтось прибере.

До пральної машинки вона не підходила, до праски теж. Загалом не вміє себе обслуговувати. Сяде, як лялька, і сидить: чекає, коли їй все принесуть. Наче вона княгиня якась

У мене питання до невістки з’явилися ще до їхнього весілля. Син нас познайомив, дівчина стала часто у нас гостювати. І ось якось сиділи на кухні, у мене на плиті суп тікати надумав, а я посуд мила.

Попросила невістку газ зменшити, а вона сидить і очима на мене кліпає: не вмію, каже. Не знаю як це робиться. У мене тоді очі на лоба полізли. Дівчині чверть століття, а вона не може зменшити газ.

Синові я свої думки висловлювала. Казала, що не треба до РАЦСу бігти, можна ж спочатку пожити. Гаразд, якщо дівчина просто не вміє, але хоче навчитися господарювати: це можна виправити. Але ж є дівчата, які звикли жити при мамках-няньках і вважають, що за ними і далі повинен хтось все прибирати, хтось повинен готувати.

– Ні, мамо, її не відпустять до весілля зі мною жити. Та й побут – це такі дрібниці, – пояснював мені син.

Звісно, ​​дрібниці! Це тиждень можна потерпіти, ну, місяць. А на постійку – це вже ніякі не дрібниці. Намагалася донести до сина, але він психовав і вимагав відстати. Ось після весілля я й відстала. Все, тепер це його законна дружина, усвідомлений вибір, тож тепер я про неї поганого слова не скажу. Але й скарги сина на його дружину слухати не збираюсь.

А скарги вже пішли, та ще й якими темпами! Ще року немає, як вони побралися, а син уже ходить похмуріше за хмару, бо його дружина як нічого не робила, так і не робить.

Проте теща у них майже прописалася. Щодня ходить: бо готує у дочки вона, речі в прання тягає вона, гладить, щось по хаті робить.

Якби вона ще це все мовчки робила, то син, мабуть, не так би психовав. Але сваха вважає, що мій син надто погано дбає про сім’ю. Ось майже рік одружені, а все ще живуть на орендованій.

Якби невістка працювала, а не сукні на роботі вигулювала, то й грошей у сім’ї більше було б. Але як дівчинку прилаштували після ВУЗу на якусь непилову робітницю, так вона там і сидить.

Все це я бачу, знаю та розумію. Я багато б могла сказати синові, але не робитиму цього. Багато чого я говорила до їхнього весілля, коли ще можна було без втрат переграти все: все-таки дівчина – це ще не дружина.

Але тепер я мовчу. Син зробив свій вибір, зараз пожинає плоди. У нього є вихід – розлучитися, доки не завели дитину. Але якщо він продовжує терпіти, значить йому це навіщось потрібно.

Я не лізтиму в сімейне життя сина. По-перше, він дорослий. По-друге, не хочу, щоб він потім звинувачував мене, що це я його налаштувала проти дружини, не порадила чогось іншого і таке інше.

У мене зараз ставлення до невістки ввічливо-нейтральне. Я вітаю її зі святами, дарую подарунки, покликаю їх у гості, спокійно спілкуюся з нею у місті. Я нічого не вчу, нічого від неї не вимагаю. Вона має чоловіка, має маму: ось вони нехай і займаються її вихованням.

КІНЕЦЬ.