— Тепер він вимагає, щоб або я йому цю квартиру назад віддарувала, або сама її подарувала Юлі, – журиться Єлизавета Петрівна.

— Ну з її боку дуже розумно, нічого не скажеш, – хитає головою подруга пенсіонерки, – нормально розсудила: вона йому – дитинку, він їй – квартиру.

— Так, сказала, що тільки так вона буде впевнена в завтрашньому дні. А просто так заводити дитину вона не впевнена.

Прикро, син мій порядна людина, цьому свідчення те, що він доньку від першої дружини не залишив, допомагає, забезпечує. Але й дарувати колишній дружині квартиру він не став.

Синові Єлизавети Петрівни 39 років. 4 роки тому чоловік одружився вдруге. Юля, нова невістка пенсіонерки молодша за сина на 12 років, заміжня не була, дітей у неї немає. І заводити вона їх відмовляється доти, доки чоловік не подарує їй нерухомість.

Син Єлизавети Петрівни займається бізнесом і досить успішно. Не олігарх, але на сите життя собі, матері й навіть доньці від першого шлюбу він заробив. Старшій онучці Єлизавети Петрівни зараз 14 років, розлучився син з її матір’ю 9 років тому.

— У нього двокімнатна була, від бабці по батькові у спадок дісталася, – пояснює Єлизавета Петрівна, – у ній із першою дружиною і жили. Бізнес він тоді ще починав, коли зрозуміло стало, що справа рухається до розлучення, квартиру однокімнатну купив уже на моє ім’я. Але доньці завжди допомагав, і аліменти платив, і додаткові витрати ніс, і кишенькові гроші видає дівчинці, і подарунки хороші дарує.

Колишня невістка після розлучення пішла з донькою жити до своїх батьків. Жодних умов щодо надання їй житла вона не висувала. У майбутньому батько збирався подарувати доньці від першого шлюбу ту саму однокімнатну. Але дівчинці про це не говорив.

— Юлю цю він привів жити вже в трикімнатну, – продовжує Єлизавета Петрівна, – у неї за плечима тільки інститут був, працювати влаштувалася до сина секретаркою. А двокімнатна сина, та сама, спадкова, була вже на мене переписана. Син так вирішив.
Єлизавета Петрівна живе і не бідує.

У неї є своя двокімнатна квартира, в якій вона жила ще з покійним чоловіком, на ній тепер ще дві квартири сина. Причому, однокімнатна здається, син до цих грошей навіть не торкається, вони йдуть літній жінці. У двокімнатній зроблено гарний ремонт і вона стоїть закрита – здавати шкода, перетворять квартиру на хлів.

Пенсіонерка явно не потребує, встигла забути, коли вона востаннє пенсію з картки знімала. Вистачає і на життя, і на платних лікарів, і на відпочинок, спасибі синові. Єлизавета Петрівна охоче зустрічається зі старшою онукою, водночас, вважає, що синові не варто дарувати їй квартиру на 18-ти річчя, хіба мало. Пустити жити – одне, а подарунки такі робити нема чого.

— Життя довге, невідомо, як поверне.
З колишньою невісткою стосунків не підтримує і нову дружину сина теж не злюбила: молода бабка, спокусилася на забезпеченого мужика. Не так давно Єлизавета Петрівна тільки зміцнилася у своїй неприязні до Юлі.

— Запитала сина, чому, мовляв, нова дружина діточок не хоче, – каже літня жінка, – а він і сказав, що раз порушила я цю тему, то треба її до кінця прояснити. І з’ясувалося, що Юля умову поставила: вона хоче, але наважиться на дитину не раніше, ніж чоловік забезпечить її нерухомістю. І на яку-небудь, а двокімнатну!

— Якщо щось трапиться, – сказала молода дружина, – мені нікуди буде піти, як твоїй першій дружині. Батько в мене питущий, та й живуть вони далеко. З ними ще сестра з дитиною живе, розлучилася вона з чоловіком. Ну і як мені, в разі чого, жити з дитиною? До них на голову падати чи підлогу мити ночами, щоб була можливість кімнату знімати? Я не впевнена в завтрашньому дні, тому дитину заводити за таких обставин вважаю безвідповідальним!

— Ох ти, відповідальна яка! – обурюється подруга Єлизавети Петрівни, – Не нажила нічого, а вимагає.

— В ультимативній формі, – підтакує Єлизавета Петрівна, – невже мій син, якщо що, не забезпечить її житлом, якщо вже в неї така ситуація? Та його утримання вистачить і на орендоване житло, і на те, щоб збирати щось.
— Якщо щось трапиться зі мною, – спробував пояснити чоловік, – тобі гарна спадщина дістанеться. І дитині нашій теж.

— А я не хочу ділити спадщину, – сказала Юля, – точніше, поділю, куди діватися. Буду розбиратися з твоєю мамою, з твоєю старшою дочкою. Але квартиру я хочу свою. Ось прямо таку, звідки б мене ніхто не міг попросити на вихід.

— Ну і на біса твоєму синові потрібна ця друга дитина? – каже подруга Єлизавети Петрівни, – Якщо він так дорого на самому початку коштує, то коли вона вже буде, взагалі може поставити умову переписати на неї все. Є в нього донька і досить. Нехай Юля живе без дітей, на здоров’я.

— І я так сказала, але ось син любить цю свою зарозумілу дівицю, тож доведеться мені частини власності незабаром позбутися. Розумію, що не моя та квартира, ніколи не була моєю. Але вся душа перевертається при думці, що так міцно за сина ця Юля взялася. П’явка. Доб’ється свого. Але ж навіть ще не в положенні вона. Квартиру отримає, і кине мого сина!

— Ех, Лізо, – помовчавши, каже подруга, – а, можливо, й не варто тобі нервувати? Це справи твого сина. Тобі всього вистачає, всім забезпечена, не нервуй, нехай робить син, що хоче. І Юля ця… Розумію, дратує, але що поробиш?

— Я от усе першу невістку не любила, а бачиш, як виходить: кожна наступна невістка гірша за попередню.

КІНЕЦЬ.