Синок, газ дорогий, а в нас ще пічка є в моєї кімнаті. Постав мені біля хати справа невеличку стодолу, щоб коли мені вугілля і дрова привезуть, було куди поскладати, – сказала я сину. – Ніяких стодол. Що ви таке придумали? Це ж не красиво. Я взагалі планую альтанку на цьому місці звести. Колись ми тут жити будемо. Я вийду, з чашечкою кави вранці, сяду тут собі і буду любуватися співом пташок, – відповіла грубим тоном мені невістка
– Синок, газ дорогий, а в нас ще пічка є в моєї кімнаті. Постав мені біля хати справа невеличку стодолу, щоб коли мені вугілля і дрова привезуть, було куди поскладати, – сказала я сину.
– Ніяких стодол. Що ви таке придумали? Це ж не красиво. Я взагалі планую альтанку на цьому місці звести. Колись ми тут жити будемо. Я вийду, з чашечкою кави вранці, сяду тут собі і буду любуватися співом пташок, – відповіла грубим тоном мені невістка.
Але я ще не така літня, щоб мене вже геть чисто списували з того життя. Був би живий мій Петро, ніколи б не дозволив так зі мною спілкуватися. А син? Син грає під дудку дружини.
Мого чоловіка не стало десять років тому. Петро був дуже хорошою людиною. Він цю хату будував, зі своїм братом. Спершу в нас вибудували, а після Петро до брата їздив, в сусіднє село.
Тарас в нас єдиний син. Була ще дочка, на п’ять років молодша, але так вийшло, що лікарі від народження не давали багато шансів, але пробула Надійка з нами п’ять років, і стала ангеликом.
Саме тому коли прийшло діло до весілля, то я не мала чим допомогти молодим. Я все життя працювала в школі, але не вчителем.
Спершу двірником, а коли звільнилось місце прибиральниці, то до пенсії мила і підмітала. Але я не жаліюся. Освіти як такої я не мала, а заробляти якісь гроші я також мала. Чоловік мій був шахтарем і заробляв не погано на той час.
– Я вам з весіллям не допоможу, але без подарунку не залишу. Колись ця хата буде у вашому розпорядженні. Ви тут ґаздуватимете, – сказала я.
І ви знаєте, після цих слів моя невістка розправила крила. З кожним роком вона все більше і більше почувалася в моєму будинку господинею.
Я не мала права і дивана пересунути без її дозволу.
Я вам скажу, це так неприємно. Ніби й живеш в своїй хаті, в яку з чоловіком душу вклали, але як тільки Олеся з’являється на порозі, я ніби затерпаю.
І ось тепер з тою стодолою так вийшло. Я ні на що не маю права. Щоб щось змінити, я повинна дозволу питати у невістки.
Син же йде у Олесі на поводу.
Іноді хочеться закликати чоловіків з села і попросити все зробити, щоб син і не бачив. Але хвилююсь за реакцію невістки.
Їй кава важливіша на терасі, якої ще немає, ніж моє зимування на самоті.
Як мені бути? Як з цим жити і миритися?