Син із дружиною збирають на квартиру, тож попросилися жити до мене. Я здуру дозволила, а тепер у власному будинку має мало не по стелі ходити, щоб невістці не заважати. Вона працює, а я їй заважаю. Набридли, все синові висловила.

Коли син вирішив одружитися, я вирішила допомогти молодятамм грошима. Продала троячку, додала накопичень, на однушку вистачило б йому цілком. Собі я теж купила однокімнатну, але вона простора і переобладнала її під двокімнатну. Вийшла маленька спальня, невелика зала і простора кухня.

Але син купувати собі нічого не став, заявивши, що купувати однушку сенсу не бачить, все одно потім доведеться розширюватись, бо будуть діти. Саме тому гроші він поклав у банк, а сам попросився разом із дружиною пожити у мене, поки вони збирають на квартиру.

– Я підрахував, скільки в нас вийде переплата. Краще ми зараз вкинемося в роботу, а потім купимо без кредитів. Поки поживемо в тебе, якщо не проти.

Ну, син міркував правильно. Та й я не була така вже проти їхнього приїзду. Думала, що якось так уживемося. У кожного буде своя кімната, та й не на все життя вони зі мною тут.

Спочатку місяць все було нормально. І з невісткою Лізою ми не лаялися, і в побуті особливих непорозумінь не було. Але це, мабуть, поки що невістка не обжилася. Потім вона почала проявляти характер.

Ліза у нас працює з дому. Так я не знаю, чим вона займається, але син каже, що заробляє вона нормально. Тільки мені від її роботи, хоч на стіну лізь. Кожен звук її відволікає, все їй заважає. А я і телевізор вдень хочу подивитися, та й коли готую радіо вмикаю, щоб не було нудно. Ну і посудом ні-ні, та й брякну.

Мені прямо Ліза нічого не каже, тільки ходить і фирчить, як скривджений їжачок. Проте висловлюється синові, а він потім мені.

– Мам, ну Лізка ж працює, що ти їй заважаєш?

– Та чим я їй заважаю? Я навіть у вашу кімнату не ходжу!

– То телевізор у себе врубаєш, то на кухні галасуєш. Стіни картонні, все чутно. Лізу це відволікає.

А тепер мені що робити? Іти з дому на цілий день і вулицями вештатися, як побродяжці? Син сказав, що я утрирую, але телевізор можна й у сусідки подивитись. Мовляв, нам із нею удвох буде навіть веселіше.

– А їду мені теж у сусідки готувати? Твоя дружина не рветься до плити вставати, зате їсть регулярно.

Син сказав, що це не є проблемою. Їжу можна готувати увечері, а іноді взагалі замовляти доставку. Дуже, говорю, цікаве рішення. Вони збирати начебто збиралися, але на доставку гроші витрачатимуть. Та й увечері готувати мені незручно. У мене ввечері серіал цікавий.

Як компроміс син запропонував купити мені навушники. Я все чутиму, а в хаті тиша. Мені це все не подобалося, звичайно, але я погодилася. Але план не спрацював. Не можу я довго в тих навушниках ходити, вуха у мене болять, та й звук там якийсь інший, після нього голова болить.

Гаразд, гадаю, вдень передачу і справді у сусідки можна подивитися. Нехай невістка працює. Але на цьому її претензії не скінчилися. Все одно я галасую. То дверима гупаю, то ногами шоркаю, то по телефону голосно розмовляю.

Коли син вкотре прийшов із претензіями, я вже не витримала. Та що це таке! Я в своєму будинку повинна навшпиньки ходити і дихати через раз, щоб невістку не турбувати. Нехай іде і працює в офісі, як усі нормальні люди, або засяде в якійсь бібліотеці.

Відчитала я сина, і сказала, що я вдома житиму так, як хочу я. А якщо їм не подобається, то можуть з’їжджати.

Ось уже тиждень до мене немає жодних претензій. Я, звичайно, намагаюся сильно і навмисне не шуміти, все-таки людина працює.

КІНЕЦЬ.