Нещодавно мій єдиний син Дмитро повідомив мені, що збирається одружуватися скоро, – засмучено зітхає моя сусідка по дачі 52-річна Леся.

– Я його одна ростила з 5 років, з маленького такого щодня з ним була. Ну невже весілля єдиного мого рідного сина – це не моє свято, хіба це не свято матері? Скажи мені, будь ласка, Оксано?

Леся з тих жінок, які не люблять розмов про те, що вона, мовляв, все своє життя працювала одна заради власної дитини, адже розуміє, що будь-яка мати це робить, в шлюбі вона чи ні, але по суті, це ж так і є.

Леся ще з тих часів завжди працювала на двох роботах, шукала різні підробітки – щоб у її Дмитра все, що потрібно було.

З роботи дуже швидко сусідка бігла додому – хоч трохи, хай зайву годину, але побути з Дмитриком своїм, які вже там посиденьки і корпоративи. Всі відпустки, які вдавалося брати на роботі, вихідні – з дитиною проводила.

Зрозуміло, що з таким графіком життя заміж вдруге вона не вийшла, хоча претенденти, правду кажучи, таки були. Особливо спочатку, адже Леся тоді була ще молода, красива.

Але який би чоловік не був хороший, який зустрічався їй на шляху, дитині він був абсолютно чужа людина, і цим все сказано було.

Можливо, просто не ті чоловіки траплялися на шляху, проте жодного з них впустити в свою сім’ю Леся так і не зважилася.

Так вся молодість у неї й пройшла під девізом “я мама, у мене дитина”.

Але вже й сином своїм зараз можна дуже пишатися. Виріс, вивчився гарно, працює, стоїть впевнено на ногах, живе окремо.

І ось уже півтора року, як Дмитро зустрічається з дівчиною, збирається одружитися, весілля планують восени. Удвох з нареченою збирають гроші, будуть вирішувати квартирне питання – все логічно і продумано у них.

Наречена дівчина непогана, дуже самостійна. Батьки в області, вона в столиці – закінчила навчання, працює, живе на свої гроші, у батьків брати нічого не хоче.

– А весілля буде у них взагалі і де? – запитують у Лесі родичі.

– Весілля як такого не буде, на жаль, – зітхає сама Леся.

– В тому то й все справа. Наречена вирішила, що молоді вчотирьох зі свідками сходять в РАЦС і потім посидять самі спокійно в кафе. Ніяких лімузинів, костюмів, білих суконь, а також десятки родичів. І батьків на весіллі теж не буде – ні з того, ні з іншого боку. У молодих немає ні грошей, ні бажання влаштовувати зараз якесь свято.

Виходить, на весілля сина матір Лесю не запрошують. Причому, “не запрошують” – це навіть не те слово.

Леся вже і гроші їм запропонувала сама заплатити – “за гостей, ну хоча б за батьків”. Але їй ясно і недвозначно дали зрозуміти, щоб вона сиділа вдома.

Леся навіть стала сина вмовляти, щоб трішки весілля відклав, вона в Італію до подруги поїде, заробить пару тисяч євро і зіграє весілля для єдиної дитини, щоб перед родиною соромно не було. Не так вона собі уявляла одруження рідного сина. Та син переконує її не їхати за кордон, адже вони все самі вже вирішили.

Але ж сама Леся вважає це свято і своїм також.

Ну не кожен же день, напевно, у нас одружується єдиний син, правда?

– Розумієш, мамо, – несміливо говорить син.

– Якщо запросити тебе, то треба запрошувати і родичів моєї дружини – мати з вітчимом, батька з новою дружиною, бабусю, у якої вона все дитинство прожила, сестру з кавалером, це ще якщо я нікого не забув з близьких родичів. Ти уявляєш, який це натовп набирається? Тому ми вирішили – якщо вже нікого, то нікого зовсім, розумієш?

– Але в РАЦС хоча б ми зможемо прийти? Ну як же так? – зітхає Леся.

– Мамо, ну як ти собі це уявляєш? – каже син.

– Ось закінчиться церемонія реєстрації нашого шлюбу, ми в кафе поїдемо, а батькам що скажемо? “Всім дякую всі вільні?” – так ще гірше. Не ображайся на мене. Ми потім у неділю до тебе з тортом приїдемо, чайку поп’ємо. Не переймайся ти за це, все ж добре у нас, зрозумій.

Але Леся таки дуже переймається. Хоча вона завжди вважала себе впевненою в собі, сучасною людиною – зараз чомусь стає прикро. Всі близькі знають, що син одружується, всі розпитують про весілля – а вона тільки знизує плечима, соромно навіть щось відповісти:

– А у нас все по-сучасному! Без батьків!

А в самої на душі якийсь камінь. Вона все життя уявляла, як одружуватиме сина, як йтиме поруч з ним у церкві, обійме його, помолиться за його щастя, адже це й найщасливіший день і для неї. А тут таке.

– Не по-людськи якось виходить, – зітхає більшість родичів при Лесі.

– Ну як це: весілля без батьків, без матері рідної?

Леся згодна цілком з ріднею – не по-людськи. Але найбільше її засмучує те, що це придумала саме невістка, а син, не порадившись з мамою, відразу погоджується з кожним її словом. І, якщо вона сказала, що мама твоя не треба, то він і погодився відразу з нею, без заперечень. Мама вже для нього не така важлива людина в житті, як колись.

Вона так старалася для нього всі ці роки, а тепер для нього найголовніша в житті інша людина. Чи нормально це, так легко відмовитися від матері, яка всю себе та своє життя присвятила синові?

Джерело