– Як їхати? Куди? Ти ж знаєш, доню, ви все моє життя, єдина радість, – не послухали, вже два місяці Німеччину підкорюють. А я собі тому великому домі місця не знаходжу.

Для кого все це? Кому ми той будинок будували? Якби ж знали наперед, то б невеличку хатинку звели і б жили собі спокійно.

Ми коли з чоловіком весілля відгуляли, то одразу ж собі сказали, що в нас буле велика сім’я.

Так і сталося, Боженька подарував нам трійко діточок. Які ж ми щасливі були. Все для них робили.

Хотів чоловік хату меншу будувати, але подумав, що троє дітей, треба, щоб місця всім вистачало.

На два поверхи коробку вигнали. Потім все облагороджували. Хотіли, щоб не гірше ніж в людей.

Діти нас радували, гарно в школі вчилися, після Роман, старший пішов на залізничника вчитися, Оленка наша бухгалтер, ну а Петрик любив малювати, тому пішов вчитися на дизайнера. Також Петрик змалечку біля священика в церкві прислуговував.

Ось так і вийшло, що одного дня він нам повідомив, що хоче стати монахом.

Захотів-став. Я плакала, признаюся, відмовляла. Я тепер розумію, що це було його покликання, але ні я ні чоловік з цим миритися не хотіли. Я ж уявляла, як колись, на старість, буде повна хата дітей, онуків.

Та від Петрика ми вже цього не дочекаємось.

Оленка ж наша вийшла заміж, та як ми з чоловіком не просили її привести в дім зятя, не хотіли. Спершу жили на орендованій, потім купили квартиру.

А потім і старший син втнув.

– Мам, є можливість потрапити на хорошу роботу, але вона в Канаді!

Мені тоді земля пішла з-під ніг.

– Сину, ну яка Канада? Та тобі сім’ю потрібно створювати. Роботу гарну ти і в Україні маєш – машиніст потяга. Жити є де, хата ось яка велика.

Не послухав, бізнес його в тій Канаді манив. На даний час він одружився, на нашій, українці, з Франківська дівчині. Мила, добра моя невістка, онучку мені подарувала, але що з того, як бачила я її з дідом всього три рази. Не хочуть вони до нас їхати, бо робота, все ніколи.

Ось і залишилася біля мене лише Оленка.

Та прийшло в дім лихо, занедужав чоловік. Дочка помагала, як могла, не раз і в нас ночувала. Я тоді була занята чоловіком тому не помітила, що в сім’ї дочки щось погане твориться.

І лише коли чоловіка не стало, Оленка мені призналася, що вже давно з чоловіком не живе.

– Орест вже має іншу жінку, в них скоро дитина народиться. Розлучаємось ми.

Я не могла повірити власним вухам, але це була правда.

Але далі мене чекало ще одне потрясіння.

Дочка надумала їхати з дітьми в Німеччину. Там вже більше двох років живе її подружка з дітьми, ось і її туди гукає.

Ось так і вийшло, що збудували з чоловіком хату, трьох дітей виростили, а мені тепер хоч танцюй по тих хоромах.

Кому це все? Що мені тепер самій тут робити? Я і не приберу в ній нормально, бо сил вже немає таких. В одній кімнатці живу, маю диван, телевізор, а більше мені нічого не потрібно…

Як мені тепер жити? Для кого?

Джерело