— Артеме, я не зрозуміла, вона що, пожартувала?
— Ні.

— Слухай, як так можна, а?

— Ти не знаєш мою матір. Можна, та ще й не так! – відповів чоловік.
Настя сиділа і дивилася в одну точку, їй було страшно за своє майбутнє. І це тільки початок. Ні-і… Треба виїхати якнайдалі, і там жити. Тільки так.

— Мам. Я одружуся.
— Щастя яке, хлопчику мій! Дочекалася, нарешті. Що ж робити, що ж… Так!!! Тихо. Треба заспокоїтися…

«Мати у своєму репертуарі», – думав Артем, дивлячись, як матір бігає кімнатою, не знаходячи собі місця. Метушиться, хапає предмети і ставить їх назад. Мало не розбила свою улюблену вазу, поставивши в неуважності на край столу, але Артем її вчасно підхопив. Він був спокійний і чекав, поки вона поставить головне запитання.

— Хто вона?! – нарешті запитала мати, зупинившись посеред кімнати.

— Мам, послухай мене. Вона з хорошої сім’ї. Цілком собі пристойні люди. Точніше він один. Я знайомий тільки з татом Насті. Мами в неї немає. Ну, точніше була, просто я не став питати подробиць, навіщо лізти в особисті рани? Там усе сумно. Батько працює інженером на підприємстві. Настюху ростив один. Молодець, знаєш який! Рукатий, скромний, не п’є. А…

— Настя, значить? – перебила сина Ганна Іванівна. – Настуся… Настуська… Ну що ж. Добре. Коли познайомиш?

Артем запросив Настю на чай наступного дня, і вона сподобалася Ганні Іванівні. Мат щебетала про все, не забуваючи майстерно (можна сказати, професійно, адже вона була за освітою юристом) розпитувати майбутню невістку про її сім’ю, дохід і про все, про що ще не кожен би наважився запитати.

Настя, з честю витримавши дві години розпитувань, просто без сил йшла вулицею. Після чаю, Артем її проводжав додому. Розмовляли про Ганну Іванівну.

— Знаєш, тато мене вчив, що непристойно розпитувати людину про здоров’я, її дохід і…
— Ох, Настусь, ти не знаєш мою матір. Вона ж дізнавачем колись працювала! Вона про все запитає і не поморщиться…

— Оооо, оце так! Я сиділа, ніби на допиті: дивитися в очі, відповідати тільки правду! – засміялася Настя. – А насправді я її не боюся, я не така. Що мені приховувати? Я в батька на шиї не сиджу, вивчилася, працюю, отримую хорошу зарплату, молодець і розумниця, правда?

— Правда! – Артем обійняв дівчину і притягнув до себе. – І я теж молодець!

— Оооо, що ти молодець, це я вже зрозуміла! – знову засміялася Настя. – Твоя мама так тебе розхвалювала, що я мало не почала самій собі заздрити.

— Це вона вміє! Моя мати, вона знаєш… Вона пережила багато горя. Я ставлюся до неї з великим теплом і терпінням. Я не розповідав тобі, але в мене загинув батько, коли мені було вісім років.

Нещасний випадок на виробництві. Але це ще не все. За десять днів мамі зателефонували і повідомили, що не стало її матері та рідної сестри. Вони обидві хворіли. Серйозно хворіли, лежали довго, а пішли одна за одною.

З різницею в один день. Ось так. Як мати це пережила, я не знаю, я на той час боявся, що мене ось-ось здадуть у дитячий будинок, до того вона була ніяка…

Плакала цілими днями й ночами. На роботі їй дали відпустку, а краще б було, напевно, щоб вона працювала, там дивись і забулася б. Я приходив зі школи, а на кухні порожньо. Їсти нічого. Вона пила тільки чай, просто чай, навіть без цукру.

Ну, іноді кашу варила вівсянку. Я її терпіти не міг. Але їв. Холодну, прямо з каструлі в тарілку плюхав собі й давився нею. А куди було діватися? Їсти-то хотілося. З друзями-хлопчиськами побіжимо, бувало, (справа була у вересні) в яблуневий сад, що на околиці міста, там яблук натрусимо, тим і ситий.

А коли й хліба в шкільній їдальні наберу в кишені, теж добре. А потім сусідка прийшла до нас по сіль чи щось іще, не пам’ятаю. Як глянула, що в нас коїться! Довго розмовляла з матір’ю на кухні за зачиненими дверима. Вони дружили з нею колись, тому мати, напевно, її й послухала.

Каже, мовляв, дивись, відберуть дитину, хто-небудь здасть твою ситуацію, куди треба! Хоча б зі школи можуть навіть! Тут одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що Артема в дитбудинок треба. Що ж ти за мати?!

— Хустки!!! Хустки… – плакала Ганна Іванівна. – Не дарма люди кажуть, хустку отримати в подарунок – до сліз!
— Які хустки, що ти несеш? – відсахнулася від неї сусідка. Вона подумала, що Ганна зовсім збожеволіла.

А тим часом маленький Артемчик припав вухом до кухонних дверей і підслуховував, про що говорили дорослі.
— Та сестра двоюрідна мені напередодні цього всього нещастя хустки подарувала, коли я до неї в гості їздила. Ну як подарувала? Дала. От, каже, коли дядько мій віддав Богу душу, ні в кого хустки на голову чорної не було. Довелося мені, мовляв, у магазин бігти спішно, шукати. Я й купила два метри чорної мереживної тканини. Розрізали і всім на голову пов’язали. І тобі ось, на. Не дай Боже що трапиться, буде, що на голову пов’язати, а то потім же не до цього!

— І як наврочила! Навіщо я тільки взяла в неї ці хустки?!!! – голосно, схлипнувши, продовжила розповідь Ганна Іванівна. – Троє! Один за одним пішли!

— Дурниці все це! – зупинила її сусідка. – Збіги. Хлопчина в тебе залишився! Бігає, як безпритульний! Ось твій сенс життя зараз. Досить вити і побиватися! Гляди і його позбудешся!

Артем, навіть змерзнувши від жаху, ще сильніше притиснувся вухом до дверей, так, що воно оніміло. Йому було страшно.

А мати як схопиться з табуретки, та на сусідку з кулаками!
— Що ти мелеш?! Ти що, здати мене збираєшся?!!! Не лізь не у свою справу!!! Зрозуміла?!

Різко відчинилися кухонні двері, Артем відлетів у коридор, і туди ж вибігла сусідка, голосуючи, що мати не в собі і точно слід повідомити, куди слід, а то з такою мамою, що з’їхала з глузду з горя, пропаде зовсім дитина, згине!

— Повідомила вона в органи опіки, уявляєш? Виконала погрозу, – розповідав Артем Насті. – Довго вони до нас ходили, все оглядали, та записували. Зараз розумію, що акти, напевно, складали. Думали мене в дитбудинок, і справді, визначати. А мати, знаєш, після того візиту сусідки змінилася.

Злякалася, мабуть, узяла себе в руки і стала потихеньку готувати, прибирати. Я знову став ходити в попрасованих речах і чистих! Удома пирогами запахло. Тож ні до чого було причепитися органам опіки. Походили-походили, та пішли ні з чим. Я незмінно на розпитування їм відповідав, що маму люблю і вона в мене сама найкраща. Годує і доглядає за мною. І все купує, навіть півника на паличці, якого я дуже в ті роки любив…

— Так… Страшно, коли так, – сказала Настя насупившись. – От і став ти в неї сенсом життя! На тебе всі надії. І як живеться тобі під тягарем такої відповідальності?

— Та нормально живеться! І моя мати насправді найкраща. Тільки от бувають у неї дивацтва. Думаю, що все-таки те горе для неї даром не минуло…

Вони підійшли до Настиного під’їзду.
— Зайдеш? – запитала дівчина.
— Ні, дякую, я побіжу. Мама, напевно, хвилюється, що я пропав, узагалі, я обіцяв тільки швиденько провести тебе, а ми з тобою загулялися, забалакалися.

Весілля вирішено було влаштувати «за першим розрядом». Так хотіла мама Артема. А тато Насті не заперечував, йому для єдиної дочки було нічого не шкода. Накопичення у нього були, він допоміг доньці придбати сукню і туфлі, а також вклався у святковий банкет.

Анна Іванівна запросила на весілля всіх своїх родичів, яких у неї було двадцять осіб.
— Сват, брат, кума, сестри двоюрідні, троюрідні! Боже мій, вони що й справді сюди приїдуть? І не шкода їм грошей на дорогу? – дивувалася Настя.

— Ні, – флегматично відповідав Артем. – Не шкода. У них так заведено. Раз весілля, – значить усім «табором»!
З боку Насті був тільки батько і давня подруга, вона ж свідок. І все. Тато Насті Микола Григорович більше не одружився, та й не хотів. Зумів грошей накопичити Насті на окрему квартиру.

З розумом справу провернув. Як не стало дружини, так вони трикімнатну квартиру, в якій жили, продали і купили двокімнатну, а різницю поклав Микола Григорович у банк під відсотки. І збирав, додавав туди регулярно. Ось до вісімнадцятиріччя накопичив Насті на окрему квартиру, живи, мовляв, донька сама, незалежно.

— Що тобі зі мною старим робити? Скоро женихи підуть.
— Тату! Який ти старий? Це не про тебе, – усміхалася Настя й обіймала батька. – Ти ще зовсім молодий, холостий і самотній.
— Ну, ось я і кажу, – усміхався батько.

Настя не стала сперечатися і ще міцніше обійняла батька. Вона його дуже любила і була вдячна за такий щедрий подарунок.

Вступила дівчина до інституту, вивчилася, вона була тямуща, тому батько їй і довіряв повністю. А потім зустріла Настя Артема. Полюбили одне одного. Стосунки розвивалися стрімко, і справа йшла до весілля.

— Гірко! Гірко! – кричали гості.

Настя жахливо бентежилася і подумки лаяла на всі кірки тих, хто придумав цей звичай цілуватися прилюдно щоразу, коли комусь із гостей напідпитку заманеться крикнути «Гірко!».

Настала пора дарувати подарунки. Настин тато скромно вручив молодятам тонкий конверт і сказав, що там лежить певна сума, для підйому, на перших порах, або, може, на подорож, якщо молоді задумають.

— А може, меблі купите! Як хочете! – з усмішкою сказав Микола Григорович.

Настя розплакалася і подякувала батькові. Вона щоразу дивувалася, як він примудрявся збирати зі своєю досить середньою зарплатою?
— Слово надається матері нареченого! – скомандував ведучий і всі погляди звернулися на розчервонілу Анну Іванівну. Обмахуючись величезною листівкою, вона піднялася і завела святкову промову, суть якої зводилася до того, що Артем виріс чудовим сином, бо вона, його мати, не спала ночей, не перестаючи піклувалася про нього, виховувала, щоб він виріс «людиною»!

— І… Головне! Я хочу піднести молодятам розкішний подарунок! Ось: чотириста тисяч гривень!

Вона переможно подивилася на батька Насті, який трохи знітився. Скільки грошей підніс він, ніхто не знав, адже його конверт не відкривали, проте стало зрозуміло, що Ганна Іванівна була впевнена, що всіх «переплюне».

Численні родичі з боку Артема схвально зашуміли і проголосили тост за Ганну Іванівну. Вона розчервонілася ще більше. Було видно, що вона саме про цей момент і мріяла і саме на таку реакцію і розраховувала. Це була її хвилина слави…

Уранці наступного дня після весілля Ганна Іванівна зателефонувала Артему і сказала, що їй треба терміново до них приїхати. Артем дуже здивувався, проте назвав адресу, і вони з Настею, трохи нервуючи, стали чекати на гостю.

Настя заварила чай, а Артем збігав у кондитерську за тістечками. Однак, тільки-но увійшовши до квартири, Ганна Іванівна заявила, що часу на чай у неї немає, а приїхала вона у важливій справі.

— Пройдемо в кімнату, – скомандувала Ганна Іванівна. Насті стало трохи неприємно через те, що свекруха командує в її домі, але вона вирішила не псувати настрій ні собі, ні кому б то не було, адже тільки вчора було її весілля, це матір її чоловіка, і, крім того, вона подарувала такий щедрий подарунок…

— Де той конвертик, що я вам учора вручила? – блиснувши очима за товстими скельцями окулярів, запитала вона.
Замість відповіді Артем розкрив двері шафки і витягнув конверт.
— Річ у тім що… Загалом там тільки п’ятдесят тисяч справжніх. А решта – жартівливі. На них написано не «гривні», а «сувенір», ну і ще дещо відрізняється. Однак вони дуже схожі, і я розраховувала на те, що навіть якщо ви відкриєте…

— Мам. Ти серйозно? – запитав Артем, витягуючи несправжні гроші.
— Цілком! А що було робити? Наші родичі вони, знаєш, які язикаті. Наврочити можуть. Це ж я для вас старалася!

Щоб як у всіх, гарне весілля, щедрі подарунки, все, як у найкращих будинках. Але в мене більше п’ятдесяти немає. Ось і віддала останнє. А щодо наврочити, скажу тобі, Настуню, була зі мною історія…

Ганна Іванівна розповіла майже слово в слово ту історію з подарованими її сестрою чорними хустками.

— І он вона, сестра, сидить! Повна така, бачила ж ти її вчора у фіолетовій сукні! І нічого їй! А в мене такі втрати! І фіолетовий колір – вдови таке носять! А вона його любить. Звела чоловіків своїх цілих двох. І перший і другий від невідомої хвороби, як свічки згоріли.

А не запросити її було не можна. Ще гірше. Це знаєте, як у казці про сплячу красуню, коли відьму не запросили і як вона там помстилася від образи, так! А не сказати вам я не могла. Ось і приїхала…

Настя і Артем мовчали, переварюючи почуте, а потім Настя сказала:
— Ви, Ганно Іванівно, не хвилюйтеся. Ходімо все ж таки чаю вип’ємо! А грошики ці ваші п’ятдесят тисяч справжні ми не візьмемо. Навіщо ж останнє відбирати, правда, Артеме?

Чоловік кивнув.

За півгодини всі весело базікали за столом і, здавалося б, забули про інцидент із фальшивими купюрами. Тільки Настя не забула.

Вона все думала про те, що ті «закиди» матері, про які говорив Артем, можуть бути дуже навіть не маленькими. І, напевно, треба «робити ноги» поки не пізно. Адресу Насті вона знає, отже, «закиди» Анни Іванівни разом із нею самою можуть міцно оселитися просто тут, у цій квартирі…

— А ми з Артемом напевно переїдемо, – раптом заявила Настя, непомітно злегка наступивши чоловікові під столом на ногу, щоб він мовчав. Він знизав плечима і запитально глянув на дружину. Настя приклала палець до губ. Анна Іванівна ж здивувалася:

— Куди?!

— Далеко. Кілометрів пʼятсот звідси. Мені на роботі пропонують підвищення у філію, а вона розташована в іншому місті, далеко. Ось ми й вирішили…

Настя вигадувала на ходу, проте того ж вечора в них відбулася серйозна розмова з чоловіком, під час якої вони справді вирішили переїхати в інше місто.

— А тобі, мамо, ми будемо часто дзвонити, – казав Артем. І фото надсилати, там місця красиві!
— Ох, дітки, я так буду сумувати! Однак що поробиш, мій хлопчик виріс… – зітхала Ганна Іванівна.

Незабаром Настя з Артемом переїхали і зажили спокійним, урівноваженим життям. Справжні гроші, які “дарувала” свекруха, молоді повернули їй.

КІНЕЦЬ.