— Так вирішила бабуся, – сказала моя мама, – я не маю права оскаржити її рішення, тим більше, що ти сама винна. На тебе покладалися такі надії, а ти їх не виправдала.

Тоді я була в декреті із сином, а мій чоловік раптово втратив роботу, так буває. Дитині було всього 4 місяці, так що залишити чоловіка з нею і самій вийти на роботу я не могла, дитина від мене залежала.

Жили ми з чоловіком у орендованому житлі, за нього платити треба, а просилася я тимчасово пожити в квартирі, яка належала моїй бабусі, якої не стало всього 7 місяців тому.

Мама – єдина дитина бабусі та діда, але виявилося, що квартиру бабуся залишила не мамі, а сторонній людині, онуку свого “першого кохання”. І мама знала про її намір, просто від мене все приховували, як же, я ж зрадниця.

— Дивися, Наташа знову грає в “школу”, розчулювалися родичі, коли я, 7-ми річна дівчинка, розсаджувала свої іграшки за дитячим столиком і “задавала” їм домашнє завдання, яке за них робила сама, виводячи в зошити горезвісні гачки і палички.

Напевно, майже всі дівчатка, які стали першокласницями, грають у такі ігри. Прагнуть копіювати свою вчительку, адже похід до школи – ціла подія у дитячому житті. Але моя рідня вбачала у цьому знак.

— А як же, – поважно заявляла бабуся, – Наталя з сім’ї потомствених педагогів! Ким їй ще бути? Треба не осоромити династію.

А я просто грала, бо мало що бачила у житті, окрім школи. Я ніколи не бачила прабабусі та двох її сестер, але вони всі були вчителями, мій дід працював директором вечірньої школи, мій батько викладав малювання та креслення, бабуся була вчителем початкових класів, мама вечора проводила над зошитами з української мови.

Років за два я в ляльки грати перестала, але настанови рідних: “Соромно отримувати трійку! Ти з учительської сім’ї та й сама в майбутньому станеш учителем!”, супроводжували мене всі роки навчання. І я непомітно для себе самої, зненавиділа цю професію. Я хотіла бути будь-ким, але не педагогом.

— Настав час визначатися, – радилися про моє майбутнє рідні, – може бути їй на факультет іноземних мов піти?

— Мамо, – говорила я, – я хочу стати фармацевтом, я не хочу в педагогіку.

— Ти не можеш нас так підвести, – мало не хором заперечували рідні, – ти – єдина дочка батьків, якщо ти не продовжиш сімейну династію, вона перерветься, а їй уже більше століття!

І бабуся при цьому зі значенням піднімала вгору вказівний палець:

— Подобається хімія та біологія? Відмінно, будеш учителем хімії та біології.

Так, мені подобалася і хімія, і біологія, і навіть іноземні мови, але вчити дітей та працювати у школі я не хотіла категорично. Але істериками (ось буде тобі 18 років, вирішуватимеш, а поки ми за тебе у відповіді), мене змусили подати документи до педагогічного. Мені було лише 17.

Я провчилася там півтора року, а потім ще близько півтора року вдавала, що все ще навчаюсь на вчительку, а сама давно опановувала ту спеціальність, про яку мріяла ще у старших класах школи. Скандал вибухнув, коли мама оголосила, що вона домовилася про практику для мене у своїй школі.

— Віра Миколаївна чудовий наставник, – сказала мама, – вона не вчила тебе, вела паралельні класи, але в неї є що запозичити.

Довелося зізнаватись, що на практику до школи я не потраплю. І інститут закінчу на 2 роки пізніше дати, що планувалася, тому що навчаюся в іншому місці і не продовжу сімейну династію.

Після цих слів рідні не спілкувалися зі мною 4 роки! А мама досі вважає мене винною втому, що діда не стало, а бабуся тяжко захворіла.

Ми помирилися з бабусею за рік до того, як вона покинула нас. Я відвідувала її зі своїм чоловіком, вона знала, що я чекаю на сина, мені навіть здавалося, що повернулися наші теплі та довірчі стосунки, бабуся навіть опускала тему династії та моєї віроломної зради “сімейному покликанню”.

— Потрібні гроші, – командувала мама, – у бабусі, напевно, є ще шанс.

І ми з чоловіком віддавали усі наші накопичення, відкладені на своє житло. Так, думка про те, що квартира бабусі перейде нам мене відвідувала. А ви не думали б про таке? Мама – єдина дочка, я – єдина онука.

І ось, виявляється, бабуся знайшла своє перше шкільне кохання і заповідала свою двокімнатну квартиру його онуку, продовжуючи приймати допомогу від мене та мого чоловіка, не кажучи ні слова. І мама, яка знала про рішення бабусі, також мовчала.

Ми з чоловіком вистояли. Він підробляв, де тільки міг, від нього одні очі лишилися, але ми вистояли. Минуло вже 14 років. Більше я ніколи в житті не попросила нічого у мами. Ми купили свою квартиру, правда, син так і залишився у нас єдиним, більше не ризикнули заводити дітей, боячись не потягнути матеріально.

Мама досі працює у школі. Ми бачимося, але предметом маминої гордості зараз є дочка її подруги, колишня мамина учениця, яка вступила до педагогічної. Напевно, свою квартиру мама заповідає їй. Адже і мій син, як я помічаю, до сімейного покликання не має жодної тяги: він архітектор.

Що думаєте?

Чи було в житті, що батьки наполягали на тому, щоб Ви обрали ту чи іншу професію?

Слухали? Чи обирали своє? Поділіться?

КІНЕЦЬ.