Два місяці тому чоловік привіз мене жити до своїх батьків. Вони самі нас запросили, щоб ми на своє житло змогли відкладати. А раніше ми з Микитою орендували квартиру в місті. Микита програміст, я фрілансер – ми не прив’язанні до певного місця роботи.

З коханим у нас прекрасні стосунки повні розуміння. Ми просто тихо розписалися. Мріємо про діток, подорожі, власний будинок чи хорошу квартиру. І от вже 2 місяці живемо з його батьками.

Спочатку мені всі були раді. Ми добре і приємно спілкувалися зі свекрами, розподілили домашні обов’язки. Моїм завданням було мити посуд, мити підлогу на кухні і прати.

Але згодом я помітила, що всю роботу по дому я роблю сама, і чим більше я прибираю, тим брудніше в будинку. Були такі ситуації, коли свекруха могла поїсти полуницю і розкидати зелень від неї по столу. Не прибрати після себе тарілки або вони зі свекром люблять поїсти вночі, вранці – на роботу, а мені все лишають прибирати.

До певного часу я мовчала, але останньою краплею стала наша з нею розмова з мамою Микити, в якій вона мене запитала і дорікнула:

– А чому ти не готуєш нічого?

На той момент мені хотілося їй сказати:

– А я вам що Попелюшка чи що?

Але я промовчала, як завжди. Я розповіла про все Микиті і пояснила ситуацію, потім він поговорив з мамою і на якийсь час ми обидві заспокоїлися.

Але минуло кілька днів – і знову те саме. Ситуація була така: був вихідний і ми з Микитою збиралися поїхати в парк і басейн, провести разом час.

Свекруха побачила, що ми збираємося, і сказала що вона запланувала прати в цей день всі килими. Микита зітхнув і сказав, що ми мусимо залишитися і допомогти мамі.

Я засмутилася і пішла розбирати випрані речі. Але свекруха підійшла до мене і почала розмову про те, що нас живе в будинку багато і всі ми маємо робити разом всю роботу по господарству. Але ж це був вихідний, хіба ми не можемо відпочити з чоловіком?

Я так  неї і запитала, і тут як почалося! Вгамувати маму зміг лише Микита. Він дуже довго з нею говорив, захищав мене і після обіду ми все ж таки поїхали на прогулянку.

Але зараз я відчуваю, що більше жити так не можу. Коли Микити немає поруч, то я просто сиджу в нашій кімнаті і з великим небажанням виходжу кудись. Хіба таким має бути початок сімейного життя?

Які ви можете дати мені поради? Батьків у мене немає, і спитати думку практично ні в кого. Дякую всім за увагу.

Джерело