Старенька мама, як і раніше, жертвує собою, але виключно для мого братика Іллі та його ледащої родини. Я утримую не тільки маму, а й цілу купу нероб.

З самого дитинства я знала, що мама молодшого брата любить більше за мене. Спочатку було прикро і боляче. Як я могла, я намагалася привернути увагу матері.

Навчалася на відмінно, поводилася ідеально. Але мама – нуль уваги. Тоді я скотилася на двійки, грубіянила дорослим. І це теж не дало результатів.

Я плюнула і після повноліття почала жити своїм життям. Що вдієш, так буває. Однак мама є мама, і я продовжувала допомагати їй чим могла.

Мама ж просто розчинилася у молодшому браті. В нас різниця сім років. Мабуть, до саме до появи Іллі мама подорослішала, помудрішала і зрозуміла, що дітей треба любити.

Ось вона його й любила. Виконувала кожне бажання Іллюші, заглядала йому до рота і бігала перед ним на задніх лапках. Нічого дивного в тому, що братик виріс останнім егоїстом.

У школі Ілля навчався погано. Після дев’ятого якось закінчив ПТУ, але за фахом працювати не пішов. Не панська ця справа, слюсарем на заводі працювати.

Мама ціною величезних хабарів влаштувала Іллю до своїх знайомих у фірму. Молодший син, цілком очікувано, на “теплому місці” не втримався. Виявилося, що навіть блат не гарантує легке та безтурботне життя.

Матінка ще кілька разів намагалася прилаштувати Іллю до різних знайомих. Але ті відхрещувалися від такого щастя під пристойними приводами. Ніхто не хотів зв’язуватися з таким працівником.

Лінивий і апатичний Ілля якось примудрився одружитися. Не знаю, про що думала його обраниця перед тим, як добровільно звалила на свою спину цей безвольний мішок.

Діти пішли одразу. Навіть не пішли, а посипалися, як горох із дірки в тому самому мішку. І ось тепер у мами не один нахлібник, якого вона досі тягне, а п’ять.

Невістка, і це цілком зрозуміло, працювати не може, бо не вилазить із декретів. Брат працювати теж відмовляється. Звісно, ​​він у нас принц наслідний. Чекає, коли якийсь король відвалить йому половину царства.

Мама давно на пенсії працювати не може за станом здоров’я. Проте брат ніякої жалості до неї не відчуває і продовжує тягнути гроші.

А та й рада давати. Тільки так вона відчуває свою потребу та важливість.

Я живу сама, і мої доходи дозволяють багато. Закривши свої потреби, я почала допомагати мамі грошима. То тисячу перешлю, то дві, а то й три.

– Мамо, купи продуктів, заплати за квартиру. Цього якраз вистачить до кінця місяця, — наставляла я мати.

Та погоджувалася, але вже за кілька днів знову скаржилася, що нема на що в магазин сходити. Та й за комуналку борг скупчився.

На моє резонне запитання, а де ж гроші, мама, похнюпившись, прошепотіла, що вони терміново знадобилися Іллюші. І вона, звичайно, не змогла відмовити.

Хтось з купи нероб захворів, а потрібних ліків у будинку не виявилося, як і грошей. Довелося братикові знову звертатися до матері. Навіть на пенсії не дає їй спокою.

Ще кілька разів я давала мамі гроші, але щоразу вона все спускала на молодшого брата. Правильно, йому потрібніше. Завів натовп дітей і склав ручки на пузі. Допоможіть чим можете.

Після цього я почала давати матері продукти. То сама привезу кілька пакетів з усім необхідним, то доставку замовлю, щоб мама не моталася магазинами.

Здавалося б, можна видихнути та заспокоїтися. Мама сита і нагодована, все гаразд. Але ні, і тут на мене чекала засідка.

Гори провізії, привезені мною, дивним чином закінчувалися за кілька днів.

– Мамо, ти що, з’їла два кіло телятини, які я вчора привезла?
– Дочка, приходив Іллюша, у них знову порожній холодильник. Ну, куди мені телятина, я й курку можу поїсти. А молодим допомогти треба, вони ж мають дітей.

Я просто задихнулася від обурення. Хто заважав молодим подумати головою, перш ніж заводити стільки дітей? Гаразд один, але троє! Навіть дурень розуміє, що їх годувати та одягати треба.

Але братик не дурень, він ще гірший, раз таких речей не розуміє.

Наступна доставка продуктів закінчилася приблизно так само швидко. Мама розклала все по пакетах і потягла, як мураха, видобуток у лігво братика.

Там на неї чекали з величезним нетерпінням. Ще б пак, нарешті вони поїдять як люди.

А я сиджу і не знаю, що робити. Продовжувати допомагати мамі, щоб вона віддавала всю допомогу синові? Так він ніколи з її шиї не злізе, аж до смерті тягтиме жили.

Перестати допомагати мамі? Але вона не виживе без мене. Не залишати ж її голодувати.

Найняти доглядальницю, яка допомагатиме по господарству та одразу готуватиме щось із привезених мною продуктів?

Мама категорично проти сторонніх людей удома. Самій переїхати до матері? У мене своє життя, до якого я звикла. Жертвувати комфортом я не готова навіть заради близької людини.

Залишається одне – пустити все за течією. Нехай мама та братик самі розбираються зі своїм життям. Горбатого лише могила виправить.

КІНЕЦЬ.