– Та в мене також добрий урожай, Стефо! Навіть не знаю, де буду ту картоплю зберігати, бо місця в сараї не так вже і багато, – сказала мені сусідка, коли побачила мої виорані рядки картоплі.

Ну таку маю зухвалу сусідку, що описати словами годі.

Сама Люба не спішить на городі поратись. Влітку, коли треба сапати, підгортати, жуки збирати, вона торбочку в руки і до дочки в місто. Там з тиждень сидить, ну а чоловіку її тим більше того не треба. Він тільки й чекає, щоб Люба ступилася з хати і дала йому чистий спокій.

Ось так і виходить, що ближче до осені Люба метушиться, бо нема дуже який і врожай збирати.

Картопля заросла, трохи жуки з’їли, трохи “медведка”. Те саме і огірки з помідорами і капуста і зелень. До всього треба в селі руку прикласти.

Свою картоплю Люба виорала і визбирала одна з перших з нашої вулиці.

Так вони з чоловіком звивалися, лиш би ніхто з сусідів не бачив “кількості” її врожаю, бо ж соромно.

Але я від її Івана все вивідала. Посадили два мішка, а викопали чотири. Певне цього року їм самим не хватить, не те, щоб ще дочці в місто передати.

А ось коли ми виорали свою плантацію, Люба тут як тут на нашому городі постала, але не щоб допомогти, а щоб на власні очі побачити, які ж господарі її сусіди.

– Дай Боже щастя, Стефо! І у вас файно картопля вродила! Ой, бо в мене стільки, що не знаю, де будем її зимувати.

Пішла Люба з нашого поля пошкрябуючи голову.

Думає, ніби я не знаю яка вона ґаздиня…

Говорити то можна багато чого, а як воно є насправді, ми, як сусіди, точно знаємо.

Просто якщо руки не прикласти, то нічого мати не будеш.

В мене і консервації ціла кладова і моркви і цибулі ну і звісно, картоплі.

А у вас які сусіди? Працюють, чи лиш на чуже обійстя заглядають, як у нас?

Джерело