Склалося так, що я росла в сім’ї, в якій всі любили і поважали одне одного, так само я виховувала і свою власну донечку Зорянку.

Нічого не віщувало нам якихось неприємностей, у нас була повна та благополучна сім’я. Ніколи наша Зоряна не знала відмови ні в чому, ні від мене, ні від батька мого. Розумниця, красуня, одна з кращих учениць свого вищого навчального закладу, подавала великі надії.

Все було досить таки добре у нас, та згодом, на жаль, чоловіка не стало. Але не дарма люди придумали приказку про те, що неприємність не ходить одна, вона завжди притягує за собою ще якісь негаразди.

Коли чоловіка не стало, я дуже сумувала, багато часу була сама, що не відразу помітила, як у дочки увійшло в звичку не ночувати вдома, вона зустрічалася з одним хлопцем, про якого я знала мало.

Згодом Зоряна стала гірше навчатися, якось різко дуже віддалилася від мене вона.

Донька стала жити з тим чоловіком на орендованій квартирі, а потім той чоловік залишився без роботи та вона привела його до мене додому.

Він мені дуже не сподобався, я просила свою доньку залишити цю людину і знайти для себе гідного та хорошого чоловіка, адже цей навіть не зможе її забезпечити нормальне життя, в нього грошей навіть на хлібину немає і заробити зараз не може.

В той вечір моя дочка дійсно залишила мій будинок, як я тоді думала, ненадовго, вважала, що поживе з ним, зрозуміє, що я права і повернеться додому. Але все виявилося інакше.

Сама не знаю, як так вийшло, але наша суперечка з дочкою затягнулася на десять років, на жаль. Спочатку я намагалася помиритися з Зоряною, але вона всіляко уникала будь-якого спілкування зі мною, а пізніше вийшла заміж таки за того чоловіка.

На весілля мене до них ніхто не покликав. Я дізнавалася через знайомих як у моєї Зоряни справи. Моя донька, одного разу, прийшла до мене тільки через сім років, з проханням зайняти чималу суму грошей.

Сім років ми з нею не розмовляли, і замість всіх невимовних теплих слів ми знову посперечалися, звісно, в грошах я відмовила їй. Дочка знову від мене пішла. Як пізніше виявилося, тоді вона чекала дитину. Але я про це не знала, хоча якби і знала, навряд чи змогла б так відразу пробачити їй семирічну відсутність.

Нещодавно я вийшла на пенсію та стала часто сама гуляти в парку. І ось, через десять років з нашого непорозуміння, я зустріла дочку на вулиці – вона гуляла з маленьким хлопчиком, як виявилося, з своїм сином, моїм внуком.

Це вперше я побачила його так близько. На мене нахлинула така хвиля почуттів, що я була не в силах стримувати себе: підбігла і, взявши доньку за руки, щиро просила Зоряну не відмовлятися мене і дати спілкуватися з онуком.

З того дня я, нарешті, знову повернула свою дочку, ми стали бувати один у одного в гостях. Я могла визнати, що тоді була не права: зять виявився непоганою людиною, хоча я була гіршої думки про нього.

Діти жили в облаштованому будинку, онук дуже прив’язаний до свого тата, та й дочка виглядає щасливою у шлюбі. Але донька мені не довіряє. Не дозволяє забирати до себе онука з ночівлею. На канікули не привозить, та й у себе надовго мене не затримують. Я відчуваю від них якийсь холод та недовіру одну.

Невже моя дівчинка так і не змогла мене пробачити й досі? Як ще мені довести, що я щиро каюсь та усвідомила, що була не права?

Я дуже їх люблю і хочу їм добра, але як помиритися з сім’єю своєї доньки я не знаю. Вони зі мною тримаються на відстані, спілкуватися не дуже хочуть і я все одно відчуваю, що на старості буду сама, адже вони мене відштовхують від себе.

Але хіба я винна в цьому? Хіба я щось недобре зробила для доньки? Якась інша мама, на моєму місці, невже вчинила б по-іншому?

Джерело