Я не хочу бути просто бабусею-нянькою, але моя невістка не поважає моєї думки. Катя зазіхнула на найважче – вона “прикрилася” моїми онуками.

Я активна жінка, яка знайшла багато інтересів для своєї пенсії.

Чоловік мій відійшов на небеса, коли сину було шістнадцять років. Я так вдруге і не вийшла заміж. В мене була хороша робота, тому я заслужила собі на старість хорошу пенсію.

У сина є сім’я, і я час від часу із задоволенням няньчуся з онуками. Але коли моя невістка починає вимагати частішого догляду за дитиною, доходить до бурі.

Я відчуваю напругу з боку невістки, але я не хочу відмовлятися від вільного часу, проведеного з подружками чи навіть просто погуляти в парку в тишині.

Я сиджу на терасі з чашкою чаю і насолоджуюся видом на квітучий сад. Вирощування квітів – одна з небагатьох речей, які роблять мене зараз щасливою.

Я нарешті в тому віці, коли я маю час для себе та своїх захоплень. Коли мені виповнилося шістдесят, я зрозуміла, що моє життя – це не лише сім’я.

Я знову відкрила для себе книги, займаюся рукоділлям, ходжу на прогулянки в парк, а також відвідую прощі в різних країнах. Мені це дуже подобається.

Тури, які мені пропонують не є дорогі, але таким чином я і відвідую святі місця і пізнаю країни, які колись могла бачити лише по телевізору.

Але моє активне життя не подобається невістці. Коли минулого тижня вона знову покликала мене бути за няньку, тому що вони з Костиком хотіли поїхати на вихідні кудись, я відмовилася.

Просто я давно запланувала з подругами сходити в кіно і прогулятися центром нашого містечка. Моя невістка не те слово, засмутилася…

– Тамаро Василівно, у вас стільки вільного часу! Невже вам, як бабусі, не хочеться приділити його своїм онукам? Нам теж треба відпочити. Ми ж молоді!, – не розуміючи мого становища повторювала невістка.

Та я вважаю, що приділяю достатньо часу своїм онукам.

– У мене є свої плани, Катерино, – відповіла я якомога спокійніше, хоча всередині кипіла. – Я не можу скасувати все відразу. Я буду рада тобі допомогти, але я не можу завжди бути поруч, коли ти тільки захочеш.

Це засмутило Катю. Вона навіть сказала мені по телефону, що якщо я не буду піклуватися про онуків частіше, я можу їх втратити.

– Якщо ви не знайдете для них часу, то перестанете їх бачити!, – сказала вона так строго, що я отетеріла. Мені спало на думку, що вона, на жаль, на таке здатна. Хоча це, звичайно, ускладнило б їй життя в першу чергу.

Після цієї розмови я була зовсім не в собі. Чи повинна я почуватися винною? Але чому? Адже я теж маю право на своє життя.

Коли мої діти були маленькими, я сама з ними проводила час. І я ніколи не висувала таких вимог ні до рідної матері, ні до свекрухи.

Зараз я сиджу і думаю про те, чого я дійсно хочу. Я люблю своїх онуків, але не ціною свого життя. Якби мені довелося приділити весь вільний час онукам, що б зі мною сталося? Я, мабуть, перетворилася на “бурчунку”, яка нічого особливо не любить.

Я завжди намагалася бути хорошою бабусею. Я була готова допомогти, коли це було потрібно. Мої онуки виглядають щасливими. Але Катя сприймає це як належне.

Тому я чекаю її наступного дзвінка. Цікаво, чи вибачиться вона за все сказане в мій адрес. Найкраще було б особисто зустрітися і розібратися.

Я, звичайно, не хочу, щоб наші стосунки повністю розпалися і я втратила зв’язок з онуками, але я також не дозволю так з собою розмовляти.

Я не відмовлюся від свого життя, своїх планів та інтересів тільки тому, що комусь потрібна постійна допомога. Нам потрібно встановити межі. І якнайшвидше.

А як у вас з цим питанням, бабусі? Ви допомагаєте своїм дітям з онуками і біжите на перший поклик? Чи як і я, в першу чергу живете своє життя? І як вам “ідея” Каті, що не допустить до мене онуків?

Джерело