— Переш? Ну пери давай ретельніше.

Сусідка, переважившись через паркан, не йшла, а дивилася на Ніну вичікувально, ніби хотіла щось сказати.

— Ні, танцюю. Чого тобі, Нюрко? – Ніна викручувала сорочки Петра, що кілька хвилин терла на дошці з господарським милом, прала Ніна чудово, жодної плямочки не побачиш.

Мужики навіть підсміювалися над Петром, на роботу, наче директор ходить, щодня в чистому, сорочки білі, з першим снігом за чистотою можуть посперечатися.

Чи бачена справа, в поле, та сорочку білу? Та вона до полудня перетворюється на ганчірку, з колами поту в пахвах, але ж ні, дивишся, Петро вранці у свіжій білій сорочці.

Ось же Нінка і хочеться їй плескатися у воді, треба он як усі баби, нашила в Наталії Лук’янової з синього і чорного сатину сорочок чоловікові своєму, раз на тиждень випрала, та й усе.

Ні ж, їй треба викаблучуватися, показувати, що ось, дивіться, мовляв, як я свого мужика поважаю, вшановую і доглядаю.

Навіть мати рідна Нінці каже, щоб та перестала викаблучуватися, куди там, вона ж розумніша за всіх.

Нікого не слухає, носиться зі своїм Петром, як курка з яйцем.

Як ідуть до клубу, на збори там, у кіно, на концерт, то під ручку, йде, крокує, ніби пава.

Чоловіки ж зазвичай як роблять, ідуть трохи попереду, смикають із незвички піджаки незручні, червоніють від туго зав’язаних краваток, доки жінка з малечею слідом тягнуться.

Підійдуть дружною зграйкою до клубу, димлять, стоять, гомонять, один з одного підсміюються, Петро ж, кивне мужикам, Ніну до зали проведе, посадить на місце і тоді тільки до мужиків піде.

Одягнений так, ніби він усе життя ці піджаки та краватки носить, ніби не тракторист зовсім, а директор якийсь, ось їй-Богу.

Петро примудряється ще й себе так поводити, палить, не плює, як інші мужики, не кидає на землю бички, а затушить об край смітника і стоїть статечно, розмовляє. Хто його знає, звідки такого всього нахапався?

Брати його, Генка з Валеркою, нормальні мужики, працюють тиждень, у суботу в лазню, з пінним, з усіма наслідками, що випливають, пінне без оковитої, гроші на вітер, як то кажуть. У неділю хворіють, ну це, звісно, коли посівної немає, або збиральної, тоді не до жартів.

Усі троє братів трактористи. Тільки Петро, ось такий.

Сказати, що Петро красивий якийсь?

Та ні начебто, звичайний.

Хлопцем був, то дівки гроном не висіли, як на Сашкові Пелипенку, то Нінка в нього втупилася, не відірвати.

Хоча Нінка якраз першою красунею на селі була, вибір у неї був, навіть із сусідніх колгоспів приїжджали свататися, що там казати, голови син, так Ніною тоді захопився, що думав уже голова, що зі скотарем та дояркою порідняться, ну а що поробиш, кохання, воно таке, воно, знаєте, рангу не обирає.

Аж ні, вибрала красуня Петра, живе в селі, щоправда, працює в дитячому садку, все ж таки легше.

Діти люблять Ніну, та й свої під наглядом, трьох Петру подарувала, два хлопці, та донька – красуня, любить її Петро безмежно, хлопців теж любить, звичайно, а вже доньку, так інакше, як Принцеса, і не називає.

Виділяються серед сільських Ніна з Петром, не такі, як усі, тому й під пильною увагою сільських.

— Ой, дивись, дивись, усім сімейством у місто поїхали, треба ж, ошатні які.

— Ага, у кіно там ходять, ніби їм свого мало, теж, знаєте, у нас он крутять різні фільми в клубі, Семен Семенови регулярно ставить розклад. Кіномеханік намалює афішу й скрізь наклеїть, ой, набиватимуться повнісінький зал, яблуку впасти ніде.

Плачуть, сміються…

А ці ні, ці в місто їдуть, що ти, “антилегенти”, в парку з дітьми гуляють, бачили їх місцеві, морозиво їдять, розважаються.

Ось така сім’я у Ніни з Петром, уся на видноті, кожен крок обмусолюють, обговорюють місцеві кумоньки…

— Переш значить?

— Нюрко, ти сказати щось хотіла чи просто язиком потріщати? Мені ніколи тут із тобою, кажи, що треба? Грошей позичити?

— Та ні просто, дай думаю подивлюся, чим сусідка займається, поки її чоловік з іншою милується.

— Що??? З дуба звалилася, що мелеш, дурна баба.

— Та те й кажу, коли в тебе штори на очах, то інші все бачать. Он, Раїса, фельдшер наша нова, аж у поле до твого бігає сама, укольчики ставити.

У посадці десь ставлять укольчики, дурепа ти Нінка, пере вона йому, я б як на твоєму місці, цими сорочками по морді б надавала, а цій, усі волосинки б повидирала, курка храма, ти дивись приїхала тут, мужиків наших спокушати.

Що, в місті видно не потрібна нікому, так сюди приперлася, ні, Нінко, не залишай так, йди, біжи, он візьми в Сергія мого велосипед, та поїдь на дальній стан, там вони, туди покотила на велосипеді дівка безсоромна.

Ніна мовчки викручувала випрану й прополоскану сорочку, струснула її, подивилася на просвіт, чи немає де плям, кинула в таз, витерла об фартух руки, повернула голову в бік сусідки.

— Нюрко, знаєш що?

— Що, що Ніно, а хочеш, хочеш я з тобою поїду.

— От як будеш на моєму місці, так і будеш вирішувати, зрозуміла. А поки що кожен на своєму, от і не сунь носа, куди не слід. Раїса Михайлівна, уколи Петру ставить, спину зірвав, не до лікарняних зараз, ясно?

— Ти ж, ти… ну-ну, спину зірвав.

Усе життя було так, що мужики, та й баби спину зривали, ніхто до лікарні не біг, усі до бабці Маркової йшли, вправляла стара поперек так, що забували на роки про це, а цей дивіться який… Чи то з іншого тіста, в лікарню йому треба.

— Нюрко?

— Ой, та годі, як краще хотіла, будеш потім соплі мотати на кулак.

Ніна статечно увійшла в хату, сіла за стіл, підперла голову рукою і задумалася.

Он значить, до чого дійшло, вже в поле їздить сама, ну-ну.

Те, що з чоловіком щось відбувається, Ніна відразу помітила і зрозуміла.

— Що ти, Петрику, не допомогло лікування?

— Та ніби легше стало, – сказав, а сам зніяковів начебто, очі відводить.

— Ааа, отож я бачу ти в лікарню щось зачастив.

— Та ось, коліно щось ниє, прямо сильно, Нін, що наступати не можу.

— Коліно, кажеш?

— Коліно, ну.

— Ну гаразд.

Замислений Петя став, палити багато почав, начебто й до дітлахів ніби охолов, що це з ним? Не жартує, втомлюється, чи не захворів?

Вирішила сама сходити, попросити лікаря нового, щоб ліки якісь видала.

Зніяковіла фельдшериця чомусь, закивала голівкою, зашкутильгала до шафи з паперами, там щось почала шукати, окуляри на кінчик носа падають, смішна така.

Ручки тоненькі, пальчики, що олівчики, нігтики всі світяться, кульгава, та ще й заїкається від хвилювання, кому така синичка потрібна буде.

Запевнила що підбере лікування Петрику.

На виході зіткнулася з чоловіком своїм, від несподіванки навіть ойкнула.

— Петрику, а ти чого? Чому не на роботі, що сталося?

— Нічого, Нінонько, – оченята бігають, кашкет у руках мне, – там, це закрити треба лікарняний, ось на обіді приїхав, печатку не поставили, ось… це… як його…

— Ааа, ну добре.

Дивно думає Ніна, навіть не спитав, що вона робить у лікарні, дуже дивно і начебто зніяковів начебто, то в лікарню не загнати, минулий рік ногу розпанахав, у лікарню ні в яку, такий рубець залишився, а тут дивися…

Он воно що, ось тобі й кульгава, ось тобі й не потрібна нікому, невже ж Петя…

Її Петя, її Петрик, ось тобі й Петро.

Вона, мабуть, одна нічого не помічає, вже всі знають, сміються з неї, з нього, так…

Увечері, коли Петро, повечерявши, зібрався йти лягати, Ніна покликала його.

— Що, Нін, втомився я….До речі, а де діти.

— О, а я думала ти й не помітиш, втомлюєшся, Петрику, так? Що навіть не помічаєш, що дітей третій день немає вдома, ну воно й зрозуміло, на роботі працюєш, вдома, та ще й на коханку сил треба залишити.

— Що ти мелеш таке? Ніна.

— А що? Що не так? Твоя Раїска, вона як розцвіла, кажуть велосипед освоїла, щоб милому уколи їздити ставити. Ти б пожалів дівку, важко, напевно, їй.

— Ніно, та що в тебе біси вселилися.

— У мене? Ні, що ти. А ось хто в тебе вселився, це я не знаю, загалом, он валізи твої, там усе перепрасовано, вибілено, вибач, придане дати не можу, я одна з трьома дітьми залишаюся. Дітей сподіваюся не будеш ображати? Я – то розумію, що це доти, доки твоя качечка тобі нових дітей не приведе, принців та принцес, так Петрику?

Загалом поки дітей немає, чеши звідси, я теж поки що поїду в місто, до подруги, поживу, перехворію.

Іди, Петрику, бачити тебе не хочу, як уявляю тебе і цю… Іди, знаєш же мою умову, коли залицявся до мене, я що тобі сказала, пам’ятаєш?

Блуду не потерплю, батько від матері все життя гуляв, надивилася я на все життя, мати іноді ревіла, та просила, щоб він краще пив та бив її, ось як Петя.

Я ж повірила тобі, Петрику, а ти…

Іди…

— Ніно, Ніночко, – Петя впав на коліна, – та ти що таке говориш? Я й пальцем не доторкнувся до неї, ти що, мила?

Я…

Та я…

Так, я поганий, вибач, розмовляли, розмовляли, подабалось, що молода дівчина увагу начебто звернула, ти не подумай, Ніночко, я… навіть в думках не був, вибач.

— Ось так мій батько і говорив матусі, щоразу.

Іди, Петрику, я хату закрию, мені їхати треба.

— Та куди я піду, Ніно?

— До неї, до коханки своєї.

— Та ніяка вона не коханка, ну хочеш, підемо до Раї… до Раїси Михайлівни, підемо, вона скаже.

— Точно, прийду й запитаю, чи не коханка вона мого чоловіка, вона мені відповість, що звісно ж ні, я повірю й почну танцювати від радості, а ви продовжите по посадках шарахатися, спинку лікувати.

— Та Ніно, що ти кажеш таке.

— Я сказала тобі, Петрику, зрадивши раз, ти будеш далі продовжувати це робити, я не пробачу і не забуду.

— Та не було між нами нічого, так, вірші читав, пустував, пробач, Ніно, їй богу не повториться.

— Вірші кажеш, а мені пробачити тебе треба, так? Ти ж вірші просто читав, не встигли далі так, завадили? Ааа, вона ж не така, тільки після весілля, так, Петрику? Забирайся, бачити тебе не хочу.

— Ах так, нікуди не піду, у кухню літню жити піду, не віриш раз, у мене діти теж є.

Так і почали жити Петро з Ніною, він у тимчасовій хаті, вона з дітьми в хаті.

Перестала їздити уколи робити Раїса Михайлівна, а незабаром до неї жінки прийшли і порадили за власним бажанням звільнитися.

— Так, так, звісно, – голову низько опустила.

Довго ходила колами по темряві біля хати Ніни з Петром Раїса.

— Ну, довго на потіху сусідам шастати тут будеш, заходь, Петро там, – махнула Ніна в бік городу.

— Я до вас, Ніно Сергіївно.

— Так, ну заходь.

— Ви вибачте Петра Івановича.

— Ага, сама розберуся, без адвокатів.

— Вибачте, нічого між нами не було, це я дурепа, нафантазувала… Він вас і дітей любить дуже…

До найперших півнів сиділи дві жінки, говорили про щось.

На прощання, перед першим автобусом, що в місто їде, вийшла Ніна невдалу суперницю проводити до хвіртки.

— Спасибі вам, Ніно, що вислухали мене, що зрозуміли.

— Ні за що, їдьте з богом, надалі будьте обачнішими, вибачте, у гості не запрошую, а на те, що кульгаєте, знаєте, не звертайте уваги. Ви самі про це не думайте, знайдеться ваш чоловік, ні на що не подивиться…

Петро з Ніною помирилися, життя покотилося своєю чергою, ніколи більше Петро не дозволив собі жодних помилок.

А село що? Ну погуділи, ну поговорили, та переключилися на Володьку Чуба, той собі дружину з міста привіз, а в тієї дитинка, але це зовсім інша історія.

Одного разу були в місті, побачила Ніна обличчя знайоме, Боже, це ж вона, Раїса, одужала, та й шкутильгає не надто сильно, поруч чоловік ставний і хлопчик невеликий.

Посміхнулися одне одному ледь помітно і пройшли повз кожна у своїх справах.

КІНЕЦЬ.