Бабуся Тетяна дивилася на зливу, а по її обличчю текли сльози. Сімнадцятирічна Танька помітила це і запитала: – Чому ти плачеш, бабусю?

– Ні, кохана, я не плачу, – відповіла бабуся Тетяна, – це просто дощ.

Пізніше вона зізналася, що дощ нагадав їй про той самий день шістдесят років тому, коли вона йшла з дому своєї рідної бабусі Тетяни на їхні спільні іменини.

Бабуся померла тієї ночі, і з того часу дощ у день їхній іменин навіює такі спогади. Таня відчула укол смутку, усвідомивши, що і вона покидає свою бабусю цього особливого дня.

Бабуся Тетяна напівжартома-напівсерйозно запропонувала Тані взяти квартиру на себе, якщо щось трапиться.

Бажаючи розрядити обстановку, Таня зателефонувала мамі і зажадала, щоб на іменини приїхали обоє батьків.

Коли мама відмовилася, пославшись на те, що вже пізно, Таня грайливо пригрозила, що всю ніч буде веселитися з бабусею без них. У бабусі Тетяни при цій думці заблищали очі.

– А ти справді залишишся з ночівлею?

– Звісно, бабусю! Це ж наш день! Бабуся та Танька радісно святкували всю ніч, створюючи спогади, що залишаться з ними на все життя.

Наступного ранку Таня пропустила свою першу лекцію, але це була невелика плата за ті дорогі хвилини, які вона провела з бабусею.

КІНЕЦЬ.