Літо було в самому розпалі.

Знемагаючи від спеки, я ввімкнула кондиціонер і амебою розтеклася по дивану, із заплющеними очима слухаючи лунаючий про щось своє телевізор.

Мою дрімоту перервав телефонний дзвінок. Це згадала про мене подруга далекої юності Наташа.

— Вітаннячко! Як ти?.. – голос її радісно злетів.

— Як плавлений сир. У нас +39, – поскаржилася я.

— У нас також пекло, але тут нас рятують річка, ліс. Може, махнеш до мене, га?!.. Я скучила за тобою!

— І я теж! Але обіцяти не можу, може, наступного тижня виберуся.

Трохи поговоривши про те – про це, в основному, звичайно, про онуків, – роз’єдналися.

А я як представила цю подорож у таке пекло, в автобусах, та ще й з пересадкою, зрозуміла, що дещо необачно дала обіцянку.

А з іншого боку, як відмовити дорогій людині, адже з дев’ятнадцяти років дружимо!

Та й поклавши руку на серце, чи багато залишилося на світі людей, які подзвонять і скажуть: «Я сумую за тобою. Може, махнеш до мене, га?!..» Останній раз років зо два тому в них у гостях була.

Ось такі «аргументи» приводила я своєї лінощів, і вони спрацювали: «Вирішено!

“У село, в глушину, в Полтавьку область!”
Приїхати вирішила без дзвінка: «Сюрприз! А ось і я!..”

Наступного дня я успішно проїхала чотири години на міжміському автобусі, прибула до невеликого обласного міста і, насамперед, стрімголов помчала до каси – купити квиток із місцем вже на інший рейсовий автобус, який і довезе мене до Наташиного села, в обіцяну красу з лісом та річкою.

В глибині душі побоювалася одного: якщо не буде вільного сидячого місця, то доведеться трястись більше години впритул з іншими «стоячими» пасажирами, дуріючи від спеки, задухи та вихлопних газів.

Слава Богу, цього разу мені дуже пощастило! І я трепетно ​​тримаю в руках дорогоцінний квиток, наче він виграшний лотерейний! І залишилося-то тепер «всього нічого»: провести три години, що якимось чином залишилися, в очікуванні цього єдиного рейсу…

Ну нарешті то! Натовп, що притомився, заворушився по всіх кутках автовокзалу і згрупувався на зупинці, поглядаючи в один бік.

Я розглядаю пасажирів, серед яких виділяється струнка жінка невизначеного віку, в модних окулярах на пів-обличчя, червоній кофті і білих штанях.

Цю святкову яскравість вінчає величезний солом’яний капелюх. І як доповнення до картинки, поруч примостилася елегантна червона валізка на коліщатках. Таке відчуття, що ця незнайомка зібралася на дорогий закордонний курорт. Але заблукала…

І раптом, звідки не візьмися, захекана повна жінка, років шістдесяти, у простенькій ситцевій сукні і такій же вицвілій хустці, стала прориватися з величезними сумками до того місця, де повинні опинитися передні двері.

З повним юнацьким запалом криком «Побережись!», розпихаючи в різні боки всіх бідолах, які мали нещастя опинитися у неї на шляху, вона повільно, але з завзятістю, гідної поваги, неухильно наближається до своєї мети і в зрештою впирається в «курортницю», одночасно, намагаючись своїми сумками відпхати її валізку.

А та – ні з місця! «Дежавю!..», – щось до болю таке пам’ятне мені з такого далекого і дорогого моєму серцю минулого кольнуло мене… Та-ак, зараз буде словесний «батл» на тему «Місто – Село», і «спекотній модниці- жителів півдня» разом з її супермодними окулярами, солом’яним капелюшком і валізкою дістанеться по «повній»!

Пікову ситуацію розрядив (як потім виявилося – тимчасово …) автобус, що нарешті під’їхав.

— Їде! Їде! -радісно пролунало з усіх боків.

Із-за рогу вулиці повільно виповз такий довгоочікуваний, такий знайомий мені автобус, який, як і раніше, повільно плететься навіть у цю спеку. Це був ще «музейний» експонат – диво старого автомпрому.

“Ну ось, а кажуть, що немає нічого постійного”, – посміхнулася я. Передні двері відчинилися і почався справжнісінький квест!

Я впровадилася в автобус, що «роздувся» однією з останніх, міцно затиснувши спітнілий, напівзадушений квиток. Насилу, але, все-таки, абияк протиснулася на своє законне місце, яке, на моє велике щастя, ніхто нахабно не зайняв!

І тут раптом виявляю, що через безглуздий збіг обставин я опинилася саме за тими самими «яскравими» жінками із загальної кількості пасажирів.

Велика дама так безцеремонно притиснула витончену мадам до віконця, що та вже й не заперечувала, розуміючи, що сили тут нерівні і лише нервово смикала в руках капелюх. Поклала цю красу на коліна, але поля звисали і могли зачепити сусідку, і їй нічого не залишалося, як знову вдягнути його на голову.

Пасажири задоволено загрузилися, наче схваливши її дію, і ми, нарешті,
зі скреготом рушили.

Поруч зі мною тихенько дрімав хлопець у навушниках. У мене навушників, на жаль, не було.

А місцевій жінці спокійно не сиділося. Мабуть, до мене трапилося щось таке, після чого їй захотілося взяти реванш.

Швидше за все, сусідка за місцем, просто, вивела її з себе своєю байдужістю, тому, огрядна почала бурчати з приводу того, що їздять тут усілякі, постійно копирсалася в своїх сумках і намагалася штовхнути ногами червону валізку.

Спека робила свою справу. Піт лив з усих цілими струмками. Жінка зняла з голови хустинку, витерла обличчя і почала обережно укладати своє коротке, посивіле волосся за вуха.

Капелюх попереду мене повернувся в її бік, показавши в профіль акуратний носик і злегка підфарбовані губки, придивився … і раптом спокійно так промовила:

— А ти все така ж шалена! Товстелезна..

Паузи не було.

— Що?!! – одразу захиталася товстушка, наче давно чекала на цю репліку.

Навіть автобус несподівано підстрибнув і поскакав, як кінь.

— Ні, ви чули, люди, що вона собі дозволяє?!

– З враженим обличчям ображена простягла свої пухкі руки до пасажирів.

– Це я – Товстелезна?…, – вона раптом запнулась на півслові, ніби забувши його продовження і різко наказала, – зніми окуляри!

“Битися буде”, – жахнулася я і кинулася їх примиряти.

— Жінки, любі, ну що ви!..
— Я сказала – зніми окуляри!

Усі пасажири з неприхованим інтересом спостерігали: послухається чи ні?

Окуляри нарешті були зняті. Місцева охнула і схопила приїжджу за шию.

«Задушить зараз до біса!» – Подумала я і кинулася їх рознімати. Капелюх упав мені під ноги. Почувся наростаючий гул, який міг означати або поломку автобуса, або невдоволений гул натовпу. В голову лізли дурні думки: якщо зараз хтось із місцевих крикне: «Наших б’ють», почнеться народна забава – бійка. А дістанеться, насамперед, модній дівчині і мені, як чужинцям. Нарешті мені вдалося втиснутися між ними… А вони… посміхалися!

— Люди! – Ще голосніше закричала товстуха. – Це ж Сірник! Вона – Сірник, а я – Тостуха! – Сміялася вона. Ми з нею десять років разом сиділи! Від першого дзвінка до останнього!

Усі насторожилися. Навіть автобус, наче подавившись, щось голосно й коротко вихлопнув.
— Та у школі, за однією партою десять років сиділи, в Полтаві тоді жили, – голосно сміючись, пояснила пишна. – Вона – Валька Синичкіна! Боже мій, Валько! Яким вітром? Скільки років не бачилося з останньої зустрічі однокласників… Років тридцять? Як же ти мене визнала?!

— А за твоєю звичкою, Зінка!

— У санаторій? Здорово! А я там шеф-кухарем працюю, мене тут усі знають! – гуділа працівниця громадського харчування. – А ти так само – все танцюльками своїми займаєшся?

— Так, на пенсію вийшла, але хореографію викладаю досі.

– Відповідала витончена, приводячи себе в порядок.

Я поставила капелюшок на її законне місце. Поступово жінки заспокоїлися, почали згадувати своїх знайомих: “А як цей?.. А де та?..”

— Знайдемо, всіх знайдемо, я з собою ноутбук везу, в мережі всіх знайдемо, – заспокоїла витончена.

— Ой, не можу! В мережі! – колихаючись всім тілом, веселилася повелителька каструль, знову звертаючись до оточуючих. – У нас спочатку треба мережу знайти!

Уявляєш, невістка моя Лєнка, ставить на стіл стілець, потім підіймається сама з ноутбуком вашим і шукає цю мережу! Гаразд, розберемося. У нас санаторій не тільки багатопрофільний, а й багатоповерховий – сім поверхів! Там і спіймаємо когось!

Слухай, Валько, а я сумувала за тобою, часто згадувала. Ось так розгубилися на довгі роки. А давай сьогодні до мене з ночівлею? Посидимо, поговоримо, пригадаємо… Я смаколиків багато накупила, а в санаторій завтра тебе доставлю.

За каламутним вікном миготіло зеленими відтінками спекотне сільське літо. Природа незвичайної краси: раптом проявиться коричневою плямою на зеленій траві стадо корів або блисне сонячними промінчиками відблиск ставка з важливими качками. Автобус іноді зупинявся біля сіл, випускаючи на волю пасажирів, що змокли від спеки.

Я навалилася на віконце, заплющила очі, співчуваючи автобусу, що “кашляє”, а до мене долинало…

— Так, Зінка, постаріли ми з тобою. Як роки летять! Ледве впізнали одне одного.

— Старіли. Ну, ти ще нічого, як виглядаєш модно, а я, одним словом – село!

— Та й я теж здала, а щодо модно – то це невістка мене вбрала. Розмір один, ось усе за нею й доношую. Мені вже мало треба, пенсію їм віддаю, вони завжди в кредитах.

— А ми з донькою розміри не збігаємося, не пощастило мені! – веселилась Зінаїда.

Потім, трохи заспокоївшись, сказала: «Та ось тільки, Валю, я думаю, що старість починається не тоді, коли роки і болячки навалюються, а коли тебе непомітно свої ж у бік відсувають, ну як би – А чого їй тепер треба?

Ось твої на одязі тобі економлять, ти вже пробач, а мої діти весь мотлох до мене перетягали. Собі нове купують, старе викинути шкода, ось начебто мені й «дарують». Увагу надають!

— А то накупить донька флакончиків різних: не сподобається їй, мені тягне, а там іноземною все, не розберу: чи тіло мити, чи голову. Один раз мало не облисіла вся! Ой, та що це я? Гріх скаржитися. У мене троє чудових онуків!

—– І в мене двоє! Чи доживемо, Зінка, до правнуків?

— Доживемо, Валько, куди подінемось?!.. Ой, дивись, а от і дім мій, бачиш, віконця синенькі? – Захопилася Зінаїда, не помітивши, що автобус зупинився.

— Тітка Зіна! – Висунувшись у напівпорожній салон, крикнув молодий водій. – Виходь! Чого тобі від зупинки повертатись? Я вам задню відчинив!

— Ой, дякую тобі, Коль! Вшанував! – заметушилась Зінаїда, збираючи пожитки. – Сірник, за мною! – голосно скомандувала вона.

У відчинені двері було видно, як спустившись із сходів, жінки раптом кинули на землю речі й кинулися одна до одної! Я так і запам’ятала їх: у міцних обіймах, з тремтячими плечима. “Плачуть” – здогадалася я і чомусь серце защеміло.

А вже через п’ятнадцять хвилин, помахавши на прощання автобусу, я підходила до знайомого штакетника. Сховавшись за великим кущем відцвілого давно бузку, зазирнула у двір, де моя Наташка, у вічному своєму сільському дрескоді, закочених до колін штанях, поралася недалеко в шикарному квітнику.

Передчуваючи подальше, я набрала її номер, спостерігаючи як вона полізла в кишеню кофточки і намагаючись на екрані розібрати, натиснула кнопку:

— Алло, – почувся знайомий співучий голос.

– Це хто?

— Натаха, привіт, це я… Ти вибач, не виходить приїхати, справи!

— Ой, як шкода! Я так скучила!

І таке засмучення було на її обличчі, що я не стала тягнути.

— Ну раз скучила, то чого стоїш? Хвіртка відчиняй!

Наташкине засмучення змінилося подивом: за хвірткою було порожньо.

— Знову розігруєш, як завжди?!

— Знову!

– Засміялася я, виходячи з-за куща.

— Ой! Приїхала!

– Закричала Наталка, від розгубленості продовжуючи говорити в телефон, і поспішила до мене.

Я подивилася в вологі, такі рідні, трохи вицвілі від часу зелені очі і, скинувши сумки, міцно притулилася до неї своїм серцем розтривоженим. Наші руки зімкнулися в обіймах…

А у вас є такі друзі?

КІНЕЦЬ.