— Алло, борщ! – крикнув Борис, заходячи в будинок.

— Та постривай ти…, – Алла буркнула собі під ніс, – Борю, біда! Подивися, що в городі знайшла!

Алла потягла чоловіка до картопляної грядки. Серед соковитих, нещодавно викопаних бульб лежав згорток. Боря з подивом роздивлявся іржаві шпильки, голки, сплутане волосся, іржаві дріт і ключ, погнуті леза бритви. Усе це було перемотано товстою чорною ниткою.

— Пару годин тому знайшла іржавий підклад. Так злякалася, що одразу в будинок стрибнула. Не знаю, що робити.

Боря мовчав. Він хоч і мужик, але у всю цю чортівню вірить. А тут у домі, у його домі, таке!

— Алло… Ти винна! Жінки табунами ходять у твоє домашнє ательє. Сукні шиють, спіднички, пальтечка… Заодно хтось підкинув!

Алла витерла обличчя кінцем косинки. Вона схопила відро, що стояло неподалік, і накрила ним підклад.

— … Підемо обідати, вирішимо, що робитимемо.

Боря жував. Алла лускала насіння. Сонна муха билася в скло.

— Мовчати треба поки що! Нікому про підклад не говори. Зробімо вигляд, що нічого не знаходили. Може, вирахуємо негідника! А я до бабки-чаклунки в сусіднє село поїду, пораджуся! І підклад із собою візьму…

Боря кивнув. І справді, хіба мало заздрісників. У них у сім’ї все гаразд. Алла шиє на замовлення, всі сільські жінки до неї натовпами ходять. Та й у нього самого все гаразд: і з роботою, і зі здоров’ям.

— Нещодавно поклали, – міркувала Аля, – Проблем поки ж немає ніяких! Але це поки що…

Жінка тричі сплюнула і тихенько постукала кісточками пальців по столу.

Наступного дня Алла повернулася додому ближче до вечора.

— Курей, кроликів погодував… Козу подоїв. По городу дещо зробив. Втомився! І як ти все встигаєш? І шити, і по господарству, – бурчав Борис, чекаючи, що скаже дружина.

— А в мене що, вибір є? Гаразд, слухай! – Алла почала розповідь, – підклад цей для нас. На хворобу і на скору кончину! Якась сильна відьма ритуал провела. Усе погано, Борю! Земля, на якій живемо, небезпечна для нас. І тільки для нас. Інші жити в цьому будинку будуть – усе в них добре складеться.

Борис відкрив рота від подиву.

— А що ж робити? Бабка-чаклунка допомогти зможе?

— Захисти якісь поставила. Але це ненадовго. Треба щось вирішувати. Переїжджати, найкращий варіант, – Алла опустила очі.

—Куди переїжджати? Ти що? Бабка твоя нехай подумає! Треба прибирати чортівню цю! Це ж наш будинок! Ми тут скільки живемо? Двох дітей виростили! – кричав Борис, – нікуди не поїдемо!

— Та не кричи! Подумаємо, що робити. Але ти мовчи про іржавий підклад! Нікому не говори!

Алла несла з базару важку сумку. Вона поспішала. Справ багато, та ще й постійна клієнтка прийде.

— Аллочко! Давай сумку, – підлетів Боря.

Він винувато дивився на дружину. Поруч стояла Зоя. Алла невдоволено фиркнула:

— Розповів, так?

— Я ще один згорток знайшов. Такий самий! Дивись… А тут Зойка прийшла. А як їй не розповісти? Це ж сестра моя, – Боря винувато дивився під ноги.

Алла недолюблювала Зою. Надто цікаву і дуже наполегливу. Скільки разів вони сварилися і сварилися. Та й Боря зазвичай на бік сестри ставав.

— Так, Алло. Борю не лай. Ми зараз утрьох подумаємо гарненько. Хто міг зробити таке? – затараторила Зоя, – сусідка ваша? Вона ж усе ходить, випрошує частину ділянки їй продати. Або ця, Іванникова? Пам’ятаєш, Алло, ти торік до весни їй сукню шила. А вона так на пиріжках погладшала, що в неї не влізла. Ви ж із нею мало не побилися… А що з цим підкладом робити?

Алла шумно видихнула і процідила крізь зуби:

— Бабка-відьма сказала спалити! У мене справ багато. Якщо вам так треба – самі подумайте гарненько!

Жінка пішла в хату, Боря рвонув за нею.

— Іди! Дружину свою заспокоюй! Теж мені… Я сама спалю, все що треба! – крикнула Зоя і махнула рукою.

Щойно Боря зник у хаті, вона взяла відро і зачерпнула грудки землі разом із підкладом.

В окрузі була тільки одна чаклунка. До неї-то і їздила Алла. Але Зоя пам’ятала розповіді про іншу стару. Багато років тому до неї ще Зойкина мама ходила. Звісно, стара вже не приймає нікого через вік. А можливо, навіть і немає її вже. Але жінка вирішила все-таки до неї з’їздити.

Зоя скромно тупцювала біля похиленого паркану. Старенька сиділа на лавці, гладила кота і робила вигляд, що нікого не помічає.

— Добрий день!

— Не приймаю, – проскрипіла стара.

Зоя вказала на відро.

— Ржавий підклад…

— Що? Що ти мені голки ці принесла? Краще почисть їх від іржі добряче і далі користуйся. Немає тут чорноти ніякої… Я такі речі за версту чую. Сморід від них! А це пусте, – стара дивилася мутними очима на здивовану Зою.

— Що ви таке говорите? На городі вже другий згорток знайшли! Сказали, що пороблено! І що нічого зробити не можна. Захисти ненадовго допоможуть. І треба терміново з того місця їхати! Інакше не стане людей! А це ж брат мій, дружина його. Допоможіть, га?

Баба насилу встала. Вона уважно подивилася на відро із землею, потім на Зою.

— Йдемо в будинок…

— Бачиш, свічка рівненько горить. Не тріщить, не чадить. Вогник щільний, товстенький, – баба водила свічкою над відром із підкладом, – магії тут немає! Але налякати хотіли, так.

— Гаразд! А хто підклав іржавий підклад? – не вгамовувалася Зоя, – адже хтось приніс це на город!

Баба піднялася. Вона повільно блукала кухнею, діставала мішечки і згортки. Щось бурмотіла, обтрушувала від пилу свічки і баночки. Посміхалася, мружила очі й поплескувала себе по руках.

— Памʼятаю, все пам’ятаю! Тяжко мені це дається. Здоров’я немає. Лежу потім пластом, – стара сіла назад, – але зараз сама тебе в дім запросила. Значить, допоможу.

Зморшкуватими пальцями вона розтерла якусь сушену траву. Потім у потрісканий глиняний горщик полетів іржавий підклад. Кілька крапель маслянистої рідини з маленької баночки. Баба піднесла до гарячої свічки тоненьку скіпку. Та швидко спалахнула й полетіла в горщик.

Кімната наповнилася сірим туманом, який повалив із горщика. Його було так багато, що й витягнуту руку не розгледіти.

— А ось тут є магія, – проскрипіла стара, – ось тут чаклували. Закрили людину, хто підкинув голочки іржаві. Тому й туман. Не розгледіти!

— Як закрили? Навіщо? – Зоя намагалася не вдихати.

— А щоб жодна інша відьма не змогла розгледіти, – стара вилила воду в горщик, і туман швидко розвіявся, – той, хто приніс це до хати твого брата, спочатку попросив навести туман. Звичайна людина і так не дізнається, а ось у відьом свої секрети є. Але туманна завіса приховає, ніякі хитрощі не допоможуть!

— А що ж робити?

Баба продовжувала посміхатися. Вона щось придумала. Підскочила зі столу, як юна панянка, і побігла в іншу кімнату. Повернулася вона з великим тазиком і шматком марлі.

— А ну, сходи у двір. Набери води з колодязя! А потім зачини віконниці. Мені потрібна темрява.

Зоя зробила все, як сказала стара.

— Чаклунка не побачить, а звичайна людина побачить, якщо під правильним кутом показати, – усміхалася баба, – таз перед собою став, воду туди лий і накрийся марлею. На воду дивись і мовчи!

Зоя беззаперечно підкорилася. Крізь напівпрозору накидку вона бачила, як стара запалила свічки. Дві, три, сім, десять… На кожній поличці, на кожному вільному містечку повільно колихалися вогники. Зоя дивилася на воду. Вона бачила своє обличчя, освітлене свічками.

Баба вже щось шепотіла. Вона встала біля Зої, взяла в кожну руку свічку і капнула воском на накидку. Якісь крапельки застигали і застрявали в марлевій сітці. Якісь встигали долетіти до води. Зоя дивилася на своє відображення. Воскові згустки, що плавали у воді, спотворювали його. Застиглі на марлі крапельки звисали, як бурульки. Зоя вдивлялася у свої риси, дивилася на очі, губи, щоки.

Поступово її обличчя стало змінюватися. Воно ніби попливло. Зоя затримала дихання. Незабаром із води на неї дивилася зовсім інша людина.

— Я бачу, – прошепотіла жінка.

— І хто це? – усміхнулася стара.

— Алло! Вийди до мене! – Крикнула Зоя, заходячи у двір брата, – Алла!!!

Алла невдоволено виглянула з дому. Вона, лаючись про себе, підійшла до хвіртки.

— Розповідай! Тільки правду говори, – Зоя не збиралася церемонитися, – я правду знаю. Питання: навіщо?

Алла в мить стиснулася. Її ніби по голові вдарили. Вона пришиблено подивилася на Зою.

— Ти, Зойко, даремно влізла. Якби все за планом пішло, то ми з Борею зажили б! Продали б цю ділянку і будинок! Господарство це, не потрібне нікому. Грядки, грядки, грядки! Діти нас давно в місто кличуть. Купили б квартирку, світ хоч подивилися б.

Адже ми ще не старі. А як живемо? Боря набрав собі змін на роботі… А навіщо? Ми не бідуємо, накопичення є. Але ні, треба ж ще й город розвести. А навіщо, Зою? Все одно половину сусідам роздаємо, нам це все не з’їсти. Кури, кози, кролики! Куди їх? Боря поросят ще взяти хоче! А хто за господарством дивитися буде?

Він так на роботі гарує, що вже не до цього. А я ж шию на замовлення! У мене роботи багато! А ще й приготувати, прибрати треба. Цей будинок із городом і тваринами для мене каторга!..

Думала, він підкладу злякається. Все ось це продамо і в місто поїдемо. Я там можу шити, та й Боря роботу знайшов би. Зять зі зв’язками, допоможе! А розмови не допомагали. Коли сусідка заїкнулася, що хоче частину нашої ділянки купити, Боря відразу розкричався. А я так вмовляла його…

Я ніяких наклепів не робила. А чаклунка просто закрила мене від очей інших відьом. Борька ж вірить у все це. Раптом сам пішов би…

Зоя мовчала. Вона не знала, як реагувати. Занадто складно. Так, брехня. Так, підступно. Але ж і Аллу зрозуміти можна.

— Розбирайтеся самі! Я нічого говорити не буду. Але брехати йому не дозволю! – Зоя вийшла за хвіртку.

***

— Алло, борщ! – крикнув Боря з порога.

— Не буде борщу. Я не готувала, – Алла вийшла до чоловіка, – а підклади – це моїх рук справа. Хотіла налякати тебе, щоб ми разом поїхали з села. Магії там немає. Ніхто не захворіє і не покине цього світу. Зойка правду дізналася. А тобі я вирішила сама сказати. І що ми тепер робити будемо, я не знаю.

— Для початку було б непогано поїсти, – розгублено сказав Боря.

Після гучного скандалу, прохань, умовлянь і пояснень Алла плакала в кімнаті. Борис пив на кухні остиглий чай. Чоловік зробив останній ковток і зі стуком поставив чашку на стіл.

— Аллочко! Чуєш? Значить, так! Половину ділянки сусідці продамо! Тварин теж! Залишимо собі кілька курей! І кілька кролів. З начальством я на роботі поговорю, змін додаткових брати більше не буду! І завтра, щоб прямо завтра, – Борис після кожного речення легенько стукав кулаком по столу, – Алло, чуєш?

— Чую.

— І завтра дітям дзвони! Скажи, що через кілька місяців у гості приїдемо. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Боря шмигнув носом і пробубнів сам собі:

— Ну а що, нехай так. У чомусь права Алла. Це зараз вона підклад пустий прокинула, а хто знає, що ще вигадає…

КІНЕЦЬ.