Моя історія почалася майже 14 років тому, коли він сказав, що ця жінка — просто знайома.

— Та що ти вигадуєш? Це ж Галина, дружина мого друга, – запевняв він. – Ми інколи перетинаємось на роботі.

Ну, я й повірила, хоча інтуїція кричала зовсім інше. Знаєте, як це буває: спершу ігноруєш дивні телефонні дзвінки, потім миришся з пізніми затримками “на нараду”, а далі просто перестаєш запитувати.

Ми тоді тільки переїхали у власну квартиру на околиці Києва. Все таке новеньке, стіни пахнуть свіжою фарбою, а в голові стільки мрій… Старшій донечці було 5, а за рік з’явився на світ наш синочок — Андрійко. Мені тоді здавалося, що я живу немов у казці: дім, сім’я, робота, друзі. Та як би не так… Він у своїй “казці” вже давно проживав з іншою “принцесою”.

Правда вийшла на поверхню банально. Якось я випадково побачила його у центрі міста — він вів за руку дівчину, яку представив мені багато років тому як ту саму Галину. Тільки тепер вони вже не приховували свої стосунки. Тоді я зрозуміла, що цілий рік він жив з нею на сусідній вулиці, а наші діти — навіть не пам’ятають, коли бачили його востаннє.

— Та ну, це якась помилка, – переконувала я себе. – Він любить дітей, просто зайнятий.

Але виявилося, що “зайнятість” полягала в тому, що він облаштовував нове життя з нею. А у нас залишився кредит, який я досі виплачую. І всі гроші, які ми з ним відкладали на ремонт, залишились у нього на рахунку. Уявляєте, як важко дивитися, коли людина, якій я довірила своє життя, відбирає все, що було спільним? Він забрав навіть побутову техніку, яку ми купували разом.

— Чого ти хочеш? У тебе ж є квартира, – кинув він мені, коли я спробувала поговорити про поділ майна. – Тобі однієї забагато, а ось у мене тепер нова родина, дитина скоро з’явиться.

Моє серце стиснулося від образи. Так, у них з’явиться “нова” дитина, а наші, виходить, вже не потрібні? Тоді я зрозуміла, що не хочу більше боротися. Не хочу бути його іграшкою.

Пам’ятаю, як я взяла за руку доньку та сина й поїхала до матері в село. Сиділа у неї на кухні, лила сльози в чашку з чаєм і думала, як я могла цього всього не помітити? Як я могла дозволити собі бути такою сліпою? Але коли мати сказала:

— Він тебе не вартий, дівчинко. Ти впораєшся, ти сильна, – я ніби знову відчула під ногами землю.

Ми з дітьми повернулися до Києва. Я взялася за пошуки роботи, бо колишній чоловік відмовився навіть від сплати аліментів.

— А ти не дізнаєшся, де я працюю, – нахабно відповів він.

Та й нехай. Я знайшла нову роботу — невеличку посаду у рекламному агентстві. Зарплата невелика, але мені вистачало на продукти та якісь елементарні речі.

А от його нова “кохана” виявилася зовсім не принцесою. Її цікавило тільки те, що можна витягнути з мого колишнього. Вона швидко продала автомобіль, який він їй купив й поїхала на відпочинок до Єгипту. Як з’ясувалося, їх майбутня дитина теж була вигадана. Все для того, щоб він купив квартиру.

Минуло кілька років. Я почала потроху ставати на ноги. Мої діти ростуть і я бачу, як вони стають сильними та впевненими, попри все. Старша донька захопилася танцями, а Андрійко мріє стати ветеринаром. І я пишаюся ними, бо ми пережили скрутний момент і не зламалися. Так, ми жили скромно, зате у мирі та любові.

А колишній? Нещодавно мені розповіли, що він живе сам, у крихітній кімнаті у гуртожитку на іншому кінці міста. Каже, що шкодує й хоче повернутися. Але вже пізно.

Тепер я не дозволю собі бути слабкою. Я почала нове життя, де немає місця для зрад.

Мені так важко було починати все спочатку з двома дітьми на руках. Я ночами плакала в подушку, а на ранок намагалась замаскувати кола під очима. Ходила на дискотеку та шукала себе. Мене тільки діти стримували й не давали завести нові романи.

Зранку я мала віру, що все минеться та заспокоювала себе, а ввечері заводила нові знайомства. Тільки о десятій вечора поверталася додому, втомлена та розбита. Діти не завжди мирилися, а моя відсутність тільки загострювала ситуацію. Проте я знайшла силу взяти себе в руки.

З того моменту минуло два роки. Я знову стою на ногах, хоча ще трохи тремчу від минулого. Але тепер я точно знаю: найважливіше — це моя сім’я та моя гідність. І неважливо, скільки мені знадобиться часу, але я знайду своє щастя, тільки без нього.

Джерело