— Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж стара для дитини? Але хто ж знав, чим все це обернеться

У Єгора Прокопенка не стало дружини. Так і не оговталася від появи останньої дитини.
Залишилося сумувати, проте п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Миколці, дев’ять. Іллі — сім. Близнюкам Сашку та Олексі по чотири. І наймолодшій тільки три місяці, Оленці, донечці довгоочікуваній…
Ніколи сумувати, коли діти їсти просять. А вкладе всіх, півночі сидить у кухні. Думає.
Спочатку Єгор сам, як міг, крутився. Родичка приїжджала, допомогла трохи.
Рідних у них більше й не було. Хотіла забрати Сашка з Олексою, мовляв, тобі легше буде. Потім з опіки якоїсь чи що, приходили двоє. Пропонували всіх дітей в дитячий будинок віддати.
Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це — рідних дітей комусь віддати?
Як і жити потім. Важко, а що робити? Ростуть вони потихеньку, ось і виростуть.
Як міг, сам прав, прибирав, готував, у городі порався. У старших колись і уроки перевірити встигав.
З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже й Микола з Іллею десь, та допоможуть. Та й сестра Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.
Якось вона пообіцяла Єгору няньку. Усе ж важко чоловікові з немовлям-то дитиною.
Мовляв, дівчина хороша. У лікарні нянечкою працює. Своїх дітей, щоправда, немає, незаміжня поки що. А братів-сестер ростити допомагала, з великої сім’ї вона, із сусіднього села.
Так і з’явилася в них у хаті Ніна. Невисока, міцна, круглолица, з немодною косою до пояса. І мовчазна. Зайвого слова не скаже.
А тільки все змінилося в хаті у Прокопенка. І хата заблищала — все відмила, відчистила.
Одежинку і дитячу, і Єгорову перештопала, перепрала. І за Оленкою встигала наглянути, і наварити-насмажити.
У школі та в дитячому садку відразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою по білому, лікті не драні.
Якось захворіла Оленка. Лікарка сказала, видужає, головне — догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, сама жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку.
І непомітно якось і залишилася в домі у Єгора… Молодші вже мамою стали кликати, скучили за материнською ласкою.
А Ніна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…
Старші, Миколка з Іллею, спочатку сторонилисч, ніяк не називали. А потім просто Ніночкою стали звати.
Ні няня там, ні мама, — просто Ніночка… Щоб, значить, пам’ятати, що своя мамка у них була… Та й за віком вона їм у матері з натяжкою годилася.
Рідні-то Ніни проти були.
— Куди таку ораву собі на шию вішаєш? Хлопців мало в селі?
— Хлопці-то є, — відповідала, — та я Єгора шкодую…. І дітлахи звикли, що вже тепер шукати.
Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіли… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладко — бувало, що й нашкодять, нахуліганничають.
Єгор гнівався, за ремінь хапався. А Ніна його смикала, мовляв, постривай, батьку, спершу розібратися треба… І посварить, і пожаліє, бувало.
Так, ніхто її Ніною на селі вже й не звав. А Ніною Василівною кликали, поважали. Микола до цього року вже одружений був, первістка чекали.
Жили молоді окремо, Микола в радгоспі працював. Та не останнім механізатором був, що не рік — то грамота, то премія, ось як.
Ілля в місті інститут закінчував, ним Ніна пишалася — інженером буде син.
Сашко з Олексою навесні до технікуму вступати задумали, тільки от сперечалися — до якого. Усе разом робили — і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.
Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ніни. І співати, і танцювати вміла, жодне свято без неї не обходиться.
А Єгор уже вкотре думав, як добре йому Ольга Іванівна дружину вибрала… Цього літа якось відчула Ніна, що щось не так з її організмом, щось негаразд. Давно не хворіла, а то раптом в очах потемніє, знудить…
Єгора з його тютюном почала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала — минеться, а ні. Довелося-таки до лікаря йти.
Додому повернулася тиха й задумлива. Від Єгорових запитань відмахнулася, та дурниця, мовляв, усе гаразд. А тільки ввечері, коли заснули всі, покликала Єгора на ґанок.
— Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, залишати треба…
Сказала і руками обличчя закрила.
— Сором-то, от сором…
Єгор, так просто сторопів від такої звістки. Стільки років не було дітей і — треба ж!
— Та який сором, мати. Старші он всі вже майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Нііі, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!
— Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…
— Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж стара для дитини?
— Ой, не знаю, що робити, що робити… Соромно…
— Гаразд. Сам скажу. Завтра і скажу. Якраз усі зберуться.
І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра.
Ось так. Ніна голову опустила, у тарілці ніби щось виглядала, почервоніла аж до сліз…
Миколка, який з нагоди недільного дня з молодою дружиною в них гостював, тільки засміявся.
— Ого, мамо! Молодець! От разом із моєю і народжуйте! Їм, дітлахам, удвох зручніше буде рости!
Сашко теж зрадів:
— Давай, мамо! Ще братика!
А Олекса заперечив:
— Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчина одна. Розпестили принцесу…
Оленка тільки зиркнула на Олексу.
— Розбалували… Ти, чи що, балував? Звичайно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду пов’язувати, сукні купимо гарні! — захлинулася захопленням.
— Сукні… Що вона тобі лялька? — вступив у розмову Ілля. — Дитину ще й виховувати потрібно, — повчально вимовив він.
— Виховаємо, — з розстановкою сказав Єгор. — Погано, мабуть, вас виховали, чи що?
А Ніна все одно соромилася і прикривала живіт, що росте, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, начебто прохолодно їй.
Місяці минули непомітно. Уже пораділи первістку Миколи, хлопчик! Ілля поїхав довчитися у свій інститут, канікули закінчилися.
Сашко з Олексою теж поїхали — вступили до сільськогосподарського технікуму.
І в Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, порожньо.
Оленка то в школі, то в подружок. Уже й хлопчина якийсь її проводжати став із танців.
Ніна не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
— Єгоре, — покликала вона, — Єгоре, здається… почалося…
Збліднув той, ноги в черевики одразу й не попали.
— Ти, почекай, кохана, я зараз, зараз… Швидку давай! — крикнув Оленці, яка увійшла. Та відразу зрозуміла, у двері вискочила.
За дві хвилини в будинок увірвалася.
— Мамо, зараз Толік відвезе тебе, машину в батька попросить, почекай!
«Толік, значить…», — подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота…
— Ой, матусю! Та що ж це таке!
Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопчина, що проводжав Оленку.
— Батя сам відвезе, — сказав Оленці. — Поїдеш?
— Я поїду, — зірвав куртку з вішалки Єгор. — Не бійся, Ніна, я з тобою…
Усю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і димів одну за одною. На ранок двері відчинилися, вийшла немолода няня.
— Сидиш, батьку? Тепер диміти рідше доведеться… Перший у тебе чи що?
— П’ятеро в мене, — сказав Єгор.
— У! Та ти щасливий батько! Тільки не п’ятеро в тебе дітей, а семеро! Двійню твоя красуня принесла!
— Д…війню? — заїкаючись, перепитав Єгор.
— Хлопчик і дівчинка! Хлопчина крикливий, — засміялася вона. — А дівчинка красуня!
Ти йди додому, татусь. Завтра приходь. Вона в нас ще полежить трохи. Дітлахи вагу мають набрати. Так, принеси чого треба.
— Ага, — кивнув головою ошелешений Єгор.
На виписку вся сім’я зібралася. З такої нагоди і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Позаду йшла збентежена Ніна.
Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
— По двоє-то незручно… Забув уже як, — зніяковів він теж.
Другий згорток прийняв Микола:
— Давай, батя… Мені-то вже не вперше!
— Ой, яка гарненька! — заглянула в конверт Оленка. — Сестричка, моя красуня!
Вручивши няньці квіти й торт (як годиться), розмовляючи про своє, усі рушили до радгоспного автобуса — директор радгоспу виділив. Раз така справа!
— Ну, мати, усім догодила! — усміхнувся Микола.
А Ніна тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших…
Вона глянула в бік Єгора, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, — звісно, ми…»
— Хлопці, — повернулася вона до дітей, — а назвемо-то їх як?…
І всі одразу почали пропонувати свої імена, які чимось близькі їм, чимось подобаються або пов’язані з кимось… А водій автобуса, друг Єгора, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…
КІНЕЦЬ.