Мені якби син не сказав, що баба, моя свекруха, ось-ось від нас відійде, я б і не знала. Я з нею не спілкуюся, можна сказати все життя. Все вона мене тим обійстям штрикала.

– Та якби не моя стара хата і гарний план, не мали б ви де жити з Андрієм. Ти мені до останнього за мою доброту винна будеш.

Ось і прийшов, майже, той “останній день”, а я досі для неї погана, бо сина її на цьому світі вже немає, а я ходжу по селу і усміхаюся, на всі 32, як вона каже, хоч в мене стільки і нема і всі “державні”.

З чоловіком ми розписались рано, мені ще й вісімнадцяти не було. Андрій високий, красивий, розгулював гонорово по селу після армії.

Всі дівчата за ним задивлялися, але на рушничок щастя з ним стала я, бо вже носила під серцем дитятко, нашого Іванка.

Свекруха жила в області, була велика пані, а ось її мама жила в моєму селі. В цю стареньку хатинку до баби Андрія ми й внесли за пару місяців після весілля маленький згорточок, перев’язаний синьою стрічкою.

При першій же нагоді свекруха мене штрикала, що це вона нам дах над головою дала, а коли ми почали на подвір’ї будівництво нового, свого будинку, бо все казала, що то її хата, бо на її обійсті і її син будує.

Скільки я наслухалася від неї за життя, хай Бог милує. Як приїжджала, то ми обов’язково мали влаштувати “бурю”. Потім вона ходила з сином по подвір’ї і показувала пальцем, яку курку чи гуску хоче і скільки яєць їй зладувати до Тернополя.

Син був для неї всім, як і мамця для сина. Ми за життя більше не спілкувалися, ніж спілкувалися.

Я з цим навчилася, жити, ну а що робити? Інколи йшла до подружки, коли та на вихідних приїжджала, інколи просто по дорозі гуляла, лиш би її не бачити.

– О, диви, Андрію, яка краля. Тільки й ходить, щоб чужі сподні сі на неї дивили…

Так ми і жили, чоловік не раз мені “бурю” закотив, щоб поїхати до мамці в Тернопіль на тиждень, саме тоді, коли потрібно сіно з поля прибирати, так, в нас ще й корова була. Все на моїх плечах, бо ж треба було тих в Тернополі годувати.

Час минав, син одружився, а чоловіка мого не стало.

Не буду описувати що сталося, але свекруха винить у всьому мене. А кого ж інакше? Бо не вберегла…

Залишилася я в нашій хатині сама, бо син з невісткою також в Тернопіль переїхали.

А недавно син мені телефонує.

– Мамо, так не гарно. Ти повинна до баби поїхати, бо їй не багато лишилося.

Рад-не-рад, відкинула я всі образи, назбирала лоток яєць, нарвала кріпцю, петрушки, цибулі, навіть чотири молодих огірка найшла, та й поїхала провідати свекруху.

Живе Ольга Дмитрівна зі своєю донькою, яка давно розлучена.

Перший день все було ніби й добре. Так, свекруха лежить і ледь говорить, але вже на другий день в неї ніби друге дихання появилося.

– Ти приїхала нас з Орисею об’їдати? Всі вже голубці з’їла з котлетами. Ти, Галько, не міняєшся.

Я торби в руки і гайда в село. Ось хто не міняється, так це моя свекруха. В такому стані вона ти мені таке сміє говорити. Я думала вона розкається, попросить пробачення. Ні, такі люди не міняються, навіть в свої останні хвилини.

А жаль…

Джерело