Та якби я знала, що мене там чекає і всі особливості цього сільського раю – я б в сторону цих хат навіть на глянула! А то ж розповідали мені, що Данило, що свекри, яка там у них благодать!

– У нас, Катюню, і повітря свіже, і травичка всюди, продукти екологічні. Альтаночка, гойдалка, шашличок в любу мить – захотіли – зробили! Навіть не думай, переїзди до нас, у вас же окремий будинок з Данею буде, – воркувала мені мама Дані.

До 27 років я жила у Києві на шостому поверсі звичайного багатоквартирного будинку. І часто шаленіла через сусідів з перфораторами, купою дітей і гостями, які дзвонять домофоном у чужі квартири і бігають по голові.

«Жити б у своєму будинку», – думала тоді я. Що ж, моя мрія збулася, але скажу чесно: до такого мене життя не готувало.

Я вийшла заміж за Данила і переїхала до великого села у приватний будинок. Спочатку все здавалося прекрасним: свіже повітря, над головою горище, а не сусіди, що грають у боулінг меблями. Народу небагато, всі один з одним вітаються.

І взагалі: як круто виходити на ґанок свого будинку, а не на балкон з видом на кілометрову пробку. Але, як виявилося, не так райдужно жити у своєму маленькому маєтку. Я стирчу тут уже 7 років і розповім про складнощі, радощі та нежданчики, які зі мною сталися.

Дуже швидко я зрозуміла, що навіть у приватному секторі від сусідів нікуди не дінешся, і мені з ними не пощастило.

Одна баба вічно у вікна заглядає і безглузді плітки розпускає. Одного разу вона побачила, як я вікна мою віконним пилососом, і розтріпала всім, що я мало не темні ритуали якісь проводжу.

Інша любить прийти і про свої помідори 2 години розповідати. З голосіннями, скаргами і дивними питаннями, на які вона сама потім дає розлогі відповіді.

Ой, так, ще в неї завжди з курями якесь лихо: руда часто тікає, ряба вічно клює чорну, а чорна взагалі знахабніла і стала мало яєць нести.

Ще є чоловік – просто халепа. То йому гроші терміново потрібні до вівторка, то зателефонувати, то в душ сходити, бо в нього – у дворі, то випитати, що й по чому купили. Якось приперся під ніч, затарабанив у двері і такий: «Виходь! Мені треба, щоб ти мені руку обробила».

Як виявилося, цей товариш на ніч дивлячись вирішив рубати дрова і поранився. Чому прийшов до мене? Тому що я, як «міська», всім сусідам вимірюю тиск. Ось усі й вважають, що я маю відношення до медицини.

Якось був випадок: прийшла сусідка із болями в животі. Охає, ахає, за правий бік хапається. Я їй говорю: «Швидку викликайте. Що я вам зроблю? А вона така, мовляв, ну ти дай мені щось, у тебе має бути.

Мене так зачепило, що я гаркнула: «Зараз тільки знайду свій диплом лікаря. Але можу довго шукати, адже його не існує», – і викликала все ж таки швидку. Тітку відвезли, але вона потім зі мною ще 2 місяці не розмовляла. І добре!

А якось до мене у гості приїхала сестра. Ми вийшли на подвір’я і заговорилися. Раптом підходить якийсь дядечко, зупиняється біля хвіртки і такий: «Про що балакаєте?»

Агов, чоловіче, я навіть не знаю, хто ти такий і як тебе звуть. І що це взагалі було? Ми з сестрою знітилися і зайшли будинок. Зачиняючи двері, я почула слідом: «Хамки».

Або ще ситуація. Стоїмо з чоловіком у дворі, балакаємо про щось. Раптом підрулює сусід Дмитро, чоловік такий років під 40. Уважно слухає нас, а потім раптом дістає телефон і починає нас фоткати! Я така, мовляв, ней, ти чого?

А він заявляє: “Так у вас ось тример для трави стоїть. Я хочу собі такий самий купити, модель фоткаю. Взагалі, можеш посунутись? Я тут зумом зняти намагаюсь. А що такого?”

Та нічого! Просто дістало, що всі ходять, заглядають, влазять у розмови. У нас паркан-сітка і маленький двір – не сховаєшся особливо. А

деяких сусідів від вторгнення на нашу територію не зупиняє навіть велосипедний замок, який ми повісили на хвіртку, вони просто через паркан перелізти можуть. Особисті межі? Ні, не чули.

Вони тут є у всіх. В усіх, крім мене. Біля мого будинку ростуть трояндочки, і навіть їх доглядати для мене цілий квест. А інші вирощують помідорки, зелень, картоплю, кабачки.

Тому будь-яка розмова зводиться до проблем з колорадським жуком або якоюсь чорною штукою, яка жере листя капусти.

Навколо поля, грядки, люди з поливалками і лопатами. Не маю нічого проти села, просто я особисто не так собі приватний сектор уявляла. Мене дістало велике місто, я думала, що просто житиму у своєму затишному будиночку, а воно он як виявилося.

А ще ці поблажливі питання: «Не звикла в грядках копатися? Ну зрозуміло, міська», «Покупну картоплю несеш? Ну я так і подумала: надто рівна вся. Точно хімії всякої напхали» (сказала сусідка, поливаючи чимось город), «Не вирішила ще грядочки зробити? Тобі складно, чи що? Мені 62, і нічого колупаюся». Ну скільки можна?

Як я прибирала у квартирі? Витирала всюди пил, пилососила, мила підлогу, складала речі, раз на рік мила вікна, якщо не ліньки.

Тепер же я роблю 4 перші пункти, але постійно мою вікна і підвіконня, прибираю то опале листя, то яблука, видираю траву зі щілин у бруківці на дворі.

Що ще? Мию стіни – так, мию зовні стіни будинку «Керхером», тому що після дощу бачу грязьові бризки, схожі на картини Джексона Поллока.

Ще періодично треба фарбувати паркан, косити траву, розчищати доріжки, а взимку відкопувати від снігу виїзд (та й вихід) із двору.

Окей, щось із цього робить мій чоловік, але загалом, що я хочу сказати: стежити за приватним будинком – це трохи треш.

І все це доводиться робити під пильним наглядом сусідів. Тітка Оксана – пані, яка живе навпроти, – постійно дивиться у наші вікна і оцінює чистоту тюля. Звідки я знаю? 100 разів чула, як вона телефоном з кимось обговорювала мої штори!

А якось чоловік підмітав подвір’я. Повз проходила інша сусідка. Вона аж зависла, пригальмувала біля хвіртки і заявила з захопленням: «Ось це господар!»

Потім тільки нарікала, що, мовляв, твоя дружина тебе експлуатує, двір мести погнала, от поганка. Зате, коли я намагаюся відмити від болота сходинки в будинок, та ж тітка просто проходить повз обличчя, що виражає щось на кшталт: «Ти мий, мий, я тут контролюю».

Ну це як та історія з татом-героєм, який раз на місяць гуляє в парку з дитиною, і мамою-зозулею, яка так безсовісно кинула свою дитину.

А ось ця історія сталася цього літа на початку червня. Роблю щось біля будинку, нікого не чіпаю. Раптом до мого паркану під’їжджає незнайома машина. З вікна висовується бородатий чоловік. Що він там робить, я до ладу не бачу – дерево заважає.

Хвилин за 20 не витримую і йду розбиратися. Знаєте що робив цей товариш? Без жодного завзяття совісті він зривав черешню з нашого деревця і тут же її їв.

А ми якраз чекали, поки вона дозріє, щоби зібрати. Кричу йому: «У вас своєї черешні немає?», а він: «Ваша смачніша». Ну просто фініш.

І добре б попросив, то ні – просто під’їхав і давай обривати ягоди. Я нагнала його, так він до наступного будинку поїхав. Але, як виявилося, купа ягід потрапляла на землю, доки він гілку тряс. Він як газонув, так усі мої черешки розчавив.

А скількох діточок я знімала з дерев – взагалі не злічити. І, головне, кричать, як тільки слово їм скажеш. Можуть покликати батьків, які влаштують істерику: “Вам для мого синочка нещасних абрикосів шкода?”

Так, шкода! Маю на це право. А ще мені шкода дерево, чиї гілки спиногризи так відчайдушно ламають. І себе шкода, бо мені потім сад упорядковувати, а сил, та й бажання на це все менше.

Сусідка жалілася, що в неї прямо з городу капусту цуплять У мене якось поцупили відро абрикосів, які я на сходи ґанку поставила. Ось у всіх є городи, але треба на чуже заритися. Що це за люди?

Чесно, я часом так утомлююся, що хочеться облишити все і повернутися до великого міста. У величезний «мурашник», у квартиру, де сусід з одного боку вночі слухатиме рок, а з іншого – навчатиметься грати на засмученому піаніно о 3 годині ночі.

Туди, де тонни вихлопних газів, постійний шум пожвавленої вулиці і перманентний звук дверей під’їзду, які ляскають.

Але в житті в своєму будинку все ж таки є романтика, якої мені не вистачатиме. Якщо прокинутися дуже рано, коли бабки ще не побігли перевіряти свої помідори, можна застати чудовий світанок, сидячи з чашкою кави на своєму ганку.

А вночі взагалі видно зірки! От хоч астрономічний атлас відкривай та шукай сузір’я. Вечорами ми з чоловіком любимо розвести вогонь за будинком та посмажити шашличок. І сидіти, балакати, чухати котів за вушками.

Ех, вирішено: поки що залишаюся. Але не поскупимося вбухаємо купу грошей у кам’яний паркан з воротами. А ще я покладу на те, як на мене подивляться сусіди, і викликатиму клінера, щоб хтось інший мив ці безглузді 8 вікон і стіни після дощу.

Всім добра і поділіться своїми думками і досвідом щодо сільського життя!

Джерело