– Тепер сиджу і думаю, прямо уявляю, як вони чекають. Сплять і бачать, як віднесуть мене та спадщину поділять, — сумно каже Марія Дмитрівна.

– Та годі тобі, Машо, не надумуй. Це вона зі зла так ляпнула. Розуму немає. Бумеранг їй якось прилетить. А син? Що він із цього приводу думає?- питає подруга.

– А син там, на мою думку, нічого і не вирішує, все без нього робиться. Дружина та теща вже все розпланували.

Кілька років тому Марія Дмитрівна втратила чоловіка, жінка має дорослого сина. Так, на схилі років стало сумно, але вона й завжди була досить у близьких стосунках із родиною сина. Навіть непростий характер невістки навчилася не помічати. А з онуками від сина бабуся завжди проводила багато часу.

Внуків двоє: дівчинка, їй 19 років, на другому курсі інституту навчається в іншому місті та 10-річний онук. Здавалося, що у сина з невісткою давно вже вирішено і квартирне питання: іпотеку за двокімнатну виплатили три роки тому, але… питання з житлом гостро постало зовсім недавно.

– Двокімнатна у них велика, простора і світла, — розповідає Марія Дмитрівна. — В одній кімнаті син із невісткою, друга — дитяча. Раніше вони всі замислювалися про те, що діти різностатеві, треба більшу квартиру, але то одне заважало, то інше.

У пандемію невістка роботу міняла, до цього у сина на службі не все ладналося. А тепер чого знов у кредити влазити? Внучка виросла, самостійна стала, навряд чи вона до рідного міста повернеться після навчання, а їм втрьох у двокімнатній місця вистачає. Але ні, тісно стало раптом.

Сама Марія Дмитрівна має також двокімнатну квартиру, незадовго до того, як не стало чоловіка зробили ремонт, змінили дещо з техніки, зараз би вона сама не подужала це.

Свати, мати невістки, молодші на кілька років, бадьоріші чи що, ще працюють навіть, а Марію Дмитрівну останніми роками щось зовсім хвороби здолали, вже не до роботи.

Вона, коли онукові виповнилося 3, остаточно на пенсію вийшла, щоб хлопчика в садок водити, щоб невістка на лікарняні не ходила, а змогла допомагати чоловіку сплачувати іпотеку.

Син із невісткою, в принципі, непогано між собою ладнають, щоправда, Людмила практично підім’яла чоловіка під себе, владна, звикла командувати, у сім’ї у неї провідна роль. Але про допомогу свекрусі невістка памʼятала.

Обмежувалася дрібними шпильками, або закочуванням очей, а тут поскандалили вже дуже серйозно.

Все почалося з того, що десь в іншій області у невістки не стало дядька. Так вийшло, що є у дядька колишня дружина та пасинок, але свою квартиру однокімнатну чоловік заповідав рідній сестрі, свасі Марії Дмитрівни. А та відмовилася вступати у спадок на користь доньки.

– Пораділа я, – каже жінка. — В принципі, онука може з гуртожитку вже туди переїхати. Сама знаєш, студентський гуртожиток — це те ще задоволення. Ні спокою, ні комфорту. І сусідка в онуки якась проблемна, не ладнають вони. Та й на потім, якщо так розсудити, внучці життя будувати, виходити заміж, а дівчині легше це робити, якщо є база. Нехай ще й онук є, йому ще дорослішати. Ух потім розібралися б, розпорядилися якось без сварок.

– Ну так, – погоджується з нею подруга. — Спочатку одна пожила, на своє накопичила, потім інший…

– І я про те, але виявилось, що у нашої Люди свої думки з цього приводу!

Не встигла Марія Дмитрівна порадіти за те, як добре тепер влаштується майбутнє її улюблених онуків, як невістка оголосила, що онука залишається жити в гуртожитку, про сина і взагалі ще немає мови, він маленький, а вона квартиру продає. І ту, спадкову, і свою з чоловіком.

– Я хочу чотирикімнатну, – заявила Людмила. – Нажилася вже в клітці! Хочу нормальну вітальню, нормальну дитячу, нормальну спальню. І доньці кімната буде. Або кабінет зробимо. А ще хочу машину нормальну. Ні, не чоловікові й не для сім’ї, а собі.

Машина у сина з невісткою є непогана. Ну, гаразд, бажання купити окремий автомобіль для себе Марія Дмитрівна ще могла б зрозуміти, але чотирикімнатна? Продати квартиру розмотати гроші легко, зворотну угоду не повернеш потім.

– І навіщо такі хороми, – хитає головою пенсіонерка. – Яка клітка? Двокімнатна майже 70 квадратів. Місця мало? Вітальня, спальня, кабінет… Через кілька років онук теж поїде з дому і з чоловіком перекрикуватися буде вже з двох кабінетів? І вітальня. Яких гостей приймати? Не розумію.

– Справді, – погоджується подруга. — Дурня яка. Нині вже треба про майбутнє дітей думати. Ну гаразд, хай би онука в гуртожитку жила, в інститут їздити ближче, але ж можна здати ту квартиру, збирати гроші, потім допомогти своїм же дітям з житлом.

Ці самі міркування Марія Дмитрівна синові й невістці озвучила, мовляв, дівчинка вже доросла, незабаром і заміж вийде, син теж, озирнутися не встигнете, як школу закінчить і пурхне, навіщо чотири кімнати?

Спочатку невістка мляво відмовлялася, що вона так хоче, що вона нормального життя заслужила, що не готова на собі ставити хрест у свої роки, коли й діти підросли, і вона ще молода, бажає провести життя в комфорті.

– Діти? Діти й самі собі все наживуть, — відповіла Людмила. — Ну отак я хочу і все! Це моя спадщина, дякую мамі, що вона відмовилася на мою користь. І я маю повне право розпорядитись нею так, як мені хочеться. А я хочу машину та велику квартиру.

– Та ніхто й не сперечається, що це твоя спадщина, – відповіла тоді Марія Дмитрівна дружині сина. — Але ж ти хоч про дітей своїх подумай! Тобі житло дісталося, а ти готова його просто так обернути в ніщо. Станете старими, діти поїдуть, навіщо вам чотири кімнати? З пенсії комуналку величезну платити? А діти зберуться сім’ї будувати, їм що? Де ще тоді брати спадок?

— Від Вас спадок і лишиться. Чи не заберетесь Ви з собою свою дорогоцінну квартиру забрати? Ось вона і піде Вашим онукам. – грубо і жорстко заявила Людмила.

Марія Львівна дуже скривджена. Внучці зараз 19, заміж вона може вийти, та хоч упродовж найближчих п’яти років. І що? Її, бабусі, належить раптово залишити спадок? Нажилася, мовляв, дай дорогу молодим?

– Зрозуміло, що всі ми не безсмертні, – сумує жінка. — Але це нормально взагалі? Сидить невістка та уявляє, скоріше б мене не стало, а вона допоможе дітям грошима з продажу моєї квартири? Та чи багато тієї допомоги буде?

Подруга Марію Дмитрівну заспокоює, мовляв, невістка сказала і сказала, не подумала. А ви образилися б?

КІНЕЦЬ.