Тетяні стало все одно, як і з ким він проводить дозвілля. Їй захотілося простого, сімейного життя, де подружжя довіряє одне одному, займається домашніми справами, по суботах ходить у гості до спільних друзів, а влітку сплавляється на байдарках

Тетяна розплющила очі й побачила над собою низьку стелю. Згадавши події ночі, вона засумнівалася, чи правильно вчинила, втягнувши ще одну людину в орбіту своїх проблем.

Блукати з дитиною по кутках, прирікаючи хороших людей на гнів Тимура, неправильно. Можливо, мати має рацію, і їй краще спробувати домовитися з чоловіком…

Губа загоїлася, і пам’ять згладжувала потихеньку неприємні спогади, оголивши рівну, мляву пустелю там, де ще недавно шелестів листям райський сад. Той Тимур, у якого вона закохалася, залишився в Одесі. Три чверті повернулися з нею з Італії. До недавніх подій із нею жила половина його… А зараз чоловік повністю став їй чужим.

Тетяні стало все одно, як і з ким він проводить дозвілля. Їй захотілося простого, сімейного життя, де подружжя довіряє одне одному, займається домашніми справами, по суботах ходить у гості до спільних друзів, а влітку сплавляється на байдарках.

Петрик усе ще спав, а ось господиня вже сиділа біля віконця і читала журнал.

— Доброго ранку, Ольго Василівно! – привітала її Тетяна.

— Доброго ранку, – відгукнулася та, – як спала, Тетянко?

— Як немовля! – Таня сіла в ліжку: – а що ви читаєте?

— А! Журнал про подорожі, – зняла окуляри Ольга Василівна, – все життя хотіла подивитися світ, але… добре, що були передачі по телевізору і журнал. Мій чоловік його передплачував кілька років. Накопичилося багато, ось сиджу… подорожую… щойно повернулася з Ботсвани!

— Ольго Василівно, – Тетяна встала і підійшла до рукомийника, – зараз вам  можна полетіти…

— Та що ти, Танечко. Куди вже мені. Тиск скаче. Я город уже років п’ять, як закинула, якби не учні… – вона витерла долонею очі: – Мишко ось, не забуває, завжди вітає з іменинами, Вадик, Ірочка!

Тетяна зрозуміла свою нетактовність. Звідки у пенсіонерки гроші на вояжі, якщо їй і здоров’я підірване в школі важко поправити!

— Ольго Василівно, не соромтеся, кажіть, чим допомогти? Я можу води принести, побрибирати!

— Не треба, мила моя. Дров мені з літа заготовили, і вода в мене в хаті. Відпочивай, ти ж моя гостя! До речі, щось хлопчик наш заснув. У нас тут чудово спиться на свіжому повітрі!

Тетяна підійшла до Русика, і поклавши йому руку на лоб, повернулася до вчительки:

— Ольго Василівно, потрібен градусник! Він весь горить!

— Так, зараз, Танюшко, зараз, – заметушилася господиня, – … куди ж я його… А, ось, знайшла!

— Мамо, а де Тимоха? – Русик наполовину розплющив очі, – Він тут щойно був… зі мною розмовляв… мама… Лариса Кирилівна… його погнала.

Поки міряли температуру, скрипнули двері і в кімнату увійшов Михайло. Під пахвою в нього була коробка цукерок, а на щоці свіжий шов.

— Доброго дня! Ну, вгадайте, що я приніс?! – радісно почав він, але помітивши жінок, які схилилися над дитиною. Знявши взуття, підійшов.

Тетяна вийняла градусник і, подивившись на шкалу, простонала: – Боже! Тридцять дев’ять і вісім!

— Так! Без паніки! – шикнула на Тетяну вчителька, – спокійно! Зараз ми спробуємо знизити температуру, а ти, Михайле, гони до Федора. Це наш лісник, третій будинок ліворуч за рогом біля магазину. У Федора є машина! Скажи йому, що справа термінова!

Але Михайло вже вибіг.

— Танечко, – ласкаво сказала Ольга Василівна, – постарайся заспокоїтися. Ми зараз будемо знижувати температуру. Дорослі пігулки дітям не можна, а нічого іншого в мене немає. Тому, наберемо трохи тепленької водички, і будемо обтирати! Так! Ось вода. Ось рушник. Акуратно, трохи торкаючись… обтираємо.

Її голос заспокоював Тетяну, вона водила рушником по ніжках сина, по його маленьких ручках, і думала, що найголовніше, щоб він одужав і заради цього вона піде на все.

…Машина у Федора, як виявилося, була в ремонті. Але йому вдалося зв’язатися зі своїм помічником, який зміг викликати невідкладну допомогу.

Ірина була сумна і розчарована. Вона їхала зовсім не для того, щоб стирчати на кухні з матір’ю Михайла і слухати її настанови. Лариса Кирилівна ставила їй запитання, і глухо слухала відповіді, думаючи про щось своє.

— Ірочка, а ви любите мого сина? – раптом запитала вона, хоча йшлося зовсім про інше, Ірина розповідала про свою роботу. Запитання застало її зненацька, але очі Лариси Кирилівни уважно стежили за її обличчям.

— Чи кохаю я? – повторила вона, і поставила зустрічне запитання: – А ваш син? Він любить мене?

— Так ви про це його запитайте. Я ж запитую вас те, що знаєте тільки ви.

— Він мені подобається. Він сильний. Ніжний… – обличчя її зарум’янилося, – але мені здається, що невірний. Привіз мене сюди, а сам поїхав допомагати іншій жінці. А хто допоможе мені?

— Я думаю, тут ви помиляєтеся. Михайло якраз, дуже вірний, – тихо, немов самій собі сказала Лариса Кирилівна.

— Я б хотіла прогулятися, – заявила Ірина, образившись на натяк. – ви не підкажете, де у вас можна погуляти, купити що-небудь цікаве?

— Так погуляти чи купити?

— І те, і інше, – Ірина зібрала світле волосся у високий хвіст і встала біля дзеркала, поправляючи макіяж.

— Гуляють у нас у парку. У місті є ринок, кінотеатр, краєзнавчий музей. У центрі можна побачити збережені будинки 18 століття. Там є кілька кафе. Дорогувато, щоправда. У всякому разі, для мене.

— Гаразд, піду, прогуляюся одна, що робити-то. Завтра потяг, а я ніде, крім цієї квартири, і не була!

Вона пішла, і Лариса Кирилівна зітхнула. З одного боку, Іра мала рацію: Михайло привіз її і, залишивши з матір’ю, поїхав влаштовувати справи в по суті сторонньої йому жінки! Кому таке сподобається?

Але, з іншого боку, хто заважає Ірині бути з ним у цей момент? Допомагати, посміхатися, хоча б спробувати…

Жінка подивилася у вікно, на струнку фігуру дівчини, і зауважила, що та має вельми ефектний вигляд у своєму приталеному плащику і в чоботях на шпильках. «Фірмова штучка» – як казали в їхньому місті поціновувачі жіночої краси.

Лариса відійшла від вікна і не побачила, як біля Іри зупинився джип, і дівчина після недовгих перемовин із водієм сіла на пасажирське сидіння.

— Як звати? – усміхнувся він.

— Ірина, – вона очікувала, що він назве своє ім’я.

— Ну що, з чого почнемо? – запитав він знову, – кажете, ви в нас уперше?

— Так, – посміхнулася вона, подумавши, що сідати в машину, хоч і до такого красеня, було необачно.

— Та не бійтеся, Іринко, я вас не з’їм, – немов прочитав її думки він, – я не їм дівчат, я їх тільки цілую…

— Зупиніть, будь ласка, машину, – тут же попросила вона.

— А як же наші прогулянки? Уже передумала? Зараз я тебе так покатаю, що ти більше ніколи в житті не сядеш у жодну машину. Я дам тобі урок, дурненька.

Машина набирала швидкість, і Ірина не могла з неї вискочити.

— Що ви від мене хочете? – вона з жахом дивилася на його витончений профіль.

Хлопець був дуже гарний… кого ж він їй нагадує? Але від несподіванки вона забула власне ім’я.

— Навіщо ви все це робите? – нарешті, запитала вона, з тугою дивлячись на місто, що віддаляється, тане в осінньо-зимовому тумані, – вам і так будь-яка дівчина поступиться.

Водій мовчав і це лякало її ще більше. Нарешті, вони пригальмували біля придорожнього кафе «Казка».

— Приїхали, пташко, – на неї глузливо дивилися зелені очі, – зараз розважимося на повну. Якщо ти мені сподобаєшся, віддячу. Ні… тоді я тобі не заздрю!

Проте він допоміг їй вибратися з машини, подав руку. Назустріч їм уже поспішав огрядний, немолодий чоловік.

— Тимуре! – намагаючись віддихатися, сказав він, – Тимуре… тут хлопці по рації зловили виклик швидкої… для дитини… уффф, хлопчика звати Руслан… Ми подумали…

— Руслан? От, стерво…

І тут Ірина згадала, кого нагадував їй викрадач. Звичайно ж хлопчика, Русика.

Дівчина напружено думала, як їй використати це, щоб врятуватися, і поїхати завтра додому, але в голову їй нічого не приходило. Скаже, що знає, хто він – можуть і тут залишити її назавжди. Адреналін зашкалював, думки плуталися.

— Ось що, курча, – підійшов до неї Тимур, – якщо я відпущу тебе без “вдячності”, ти сильно образишся, га? Я б дуже хотів, але…

— Взагалі не ображуся! Спасибі велике! – з готовністю заявила вона, хіба що салют йому не віддала.

— І все ж треба тебе провчити! – він схопив її за шию і легенько стиснув, але ноги в неї підкосилися, а губи зтиснулися.

«Ось це мужик»! – з трепетом думала вона, коли якийсь байстрюк, після всього віз її назад у місто.

***

У дитяче відділення лікарні пускати не хотіли. Дитину поклали окремо, в карантин. Як виявилося, у місті лютував грип.

— Приходьте завтра, – сказала молоденька лікарка Тетяні. – Сьогодні вам точно нічого не скажемо.

— Але я не можу. Я залишуся! – вперто сказала вона і повернулася до Михайла: – іди, Михайле, на тебе наречена чекає. Мамі від мене привіт передавай! Ну, я до неї ще зайду якось.

— Дівчина, ну що ж ви не розумієте? – зітхнула лікарка, – сьогодні відвідування заборонено. Приходьте завтра.

— Тут із запасних сходів вийшов Тимур. Весь вигляд його говорив про презирство до дружини. На Михайла він навіть не глянув.

— Ну що? Догралася? Це через тебе наш син захворів! – обрушився він на дружину, – Ти жахлива мати!

— Зате ти прекрасний батько! Зробив усе, щоб Таня від тебе втекла! – сказав Михайло.

— Скажи йому, щоб заткнувся, інакше я йому просто тут задам! – Тимур схопив дружину за комір, – адже ти вже спала з ним?

— Забери від мене свої погані лапи! – вирвалася вона, – ти бачив сина?

— Бачив! А ось ти більше не побачиш, зрозуміла? – він знову схопив її і повів до роздягальні.

— Залиш її, давай сам на сам розберемося, – розвернув його до себе Михайло, – чи ти тільки з бабами крутий?

Тимур зупинився і підняв брови:

— На той світ поспішаєш? Ну, дивись!

Він відпустив Тетяну і різко випустив кулак, цілячись Михайлу в голову, але той ухилився і Тимур втратив рівновагу. Поки він її відновлював, Михайло миттєво застосував прийом, заломивши йому руку.

— Пусти дурень! Боляче! – просипів Тимур.

— Проси вибачення в Тетяни! – змусив Михайло.

— Та пішов ти, козел! Ти не жилець!

— Так товариші, ви ще тут? Я буду змушена викликати поліцію! – суворо сказала молоденька лікарка, але відступила, побачивши, як один «товариш» ламає другого, вимагаючи, щоб той вибачився перед жінкою.

Михайло трохи посилив тиск, і Тимур здався. Крізь зуби він попросив вибачення у дружини, після чого пішов, як побитий пес.

Наступного дня Тетяна з Михайлом чекали біля дверей відкриття лікарні. Ірина поїхала на вокзал одна.

— Ну що ви, матусю, ну не можна ж так! – говорила їй учорашня чергова лікарка, – у хлопчика все добре. Він усе кличе «Лаїсу Килівну», це бабуся напевно?

— Бабуся! – кивнули обидва, після чого обійнялися.

— Нехай наступного разу прийде, діткам потрібні позитивні емоції, вони швидше одужують, – зазначила лікарка.

***

Бачити дружину, яка стала свідком його ганьби, Тимуру було неприємно. Ніхто з його оточення так і не зрозумів, чому він раптом різко забув, що має дружину і сина, і легко погодився на розлучення.

Ціну цієї «легкості» знали лише сама Тетяна, її майбутній чоловік Михайло і лікарка дитячого відділення міськлікарні, яка чергувала того пам’ятного дня.

— Як же так вийшло? І що? Він навіть не зажадав, щоб Русик проживав із ним? – у голосі Ніни Борисівни чулося розчарування, – а мені говорили…

— Нічого, мамо, Тимур один не залишиться, – заспокоїла її Тетяна, – і діти в нього ще будуть!

Від спільних знайомих вона чула, що в Тимура справді дуже швидко з’явилася заміна їй – ефектна блондинка на ім’я Ірина. І нібито, Тимур уже представив її своїй родині…

КІНЕЦЬ.