Через п’ятнадцять років сімейного життя я пішла від чоловіка. Розлучення ще не було, але я живу зараз у квартирі батьків, бо перебувати поруч із чоловіком мені не хочеться.

Чомусь чоловік не розуміє, що пішло не так, з чого це я раптом так підірвалася і зібрала речі, нормально ж жили. Мабуть, мені віжка під хвіст потрапила.

Нормально жили, це так. Тільки раніше я не знала, що чоловік мені десять років тому зрадив і тепер у нього росте дев’ятирічна дочка.

Він просто якось забув про це згадати, а тут ця інформація спливла, і чоловік щиро дивується – а що не так? Але для мене – все не так.

Чоловіка у зраді я не підозрювала ніколи. Якось так складалися стосунки, що він моєї довіри не втрачав. Тому я була впевнена, що якщо він сказав, що затримується на роботі, значить так воно і є. Сказав, що відрядження – ну, значить, відрядження.

Жили ми добре, у нас синові дванадцять років зараз. І все якось в одну мить звалилося, коли я дізналася, що у чоловіка є дочка.

Він сам сказав про це, ще й запропонував нам забрати дівчинку до себе, бо в неї мами не стало, і тепер вирішується питання, хто дитину виховуватиме – батько чи бабуся.

Мій стан описати дуже складно. Спочатку я подумала, що це дурний жарт, але чоловік пояснив, що ні, ніякого жарту, все серйозно.

Він десять років тому їздив у сусіднє містечко у відрядження, там зустрівся з жінкою, та й далі закрутилося. У те місто він їздив частенько по роботі, тому роман тривав близько пів року, а потім вона завагітніла і твердо поставила питання – або чоловік розлучається зі мною, або до неї більше може не підходити.

Чоловік вибрав нашу сім’ю, а тій жінці допомагав грошима, дитина записана на неї, з тією дівчинкою він періодично бачився.
Це все він вивалив мені на голову і вважав, що в цій інформації немає нічого страшного, він же з сім’ї не пішов, нас із сином не покинув.

Але я після того, як все це почула, речі зібрала. Мені стало дуже неприємно перебувати поруч із людиною, яка мені зраджувала і десять років брехала.

Чоловік спочатку не повірив, що я йду, тому що, на його думку, все вже бур’яном заросло, нема про що і згадувати, просто треба щось вирішувати з дитиною.

А я нічого вирішувати не збираюся з цією дитиною, я вирішую питання з розлученням і як тепер влаштовувати своє життя, про що я сказала чоловікові.

– Що ти влаштовуєш сцени? У тебе і нашого сина все було, я вас ні в чому не утискав, ти ніколи не скаржилася, що тобі чогось не вистачає. І не треба роздмухувати трагедію. Ти десять років не знала про зраду і нормально жили, зараз що не так? Вже навіть тієї жінки немає, з якою я тобі колись зрадив! – обурюється чоловік.

А мені все одно. Мені зараз гидко, я зараз відчуваю, що мені зрадили, яка різниця, скільки років минуло?

Свекруха, яка теж не знала, що має ще й онуку, швидко відійшла від шоку і стала вмовляти мене не руйнувати сім’ю хоча б заради нашого сина. Він ще у такому віці, що йому такі потрясіння не потрібні.

А я не розумію, як жити з чоловіком, знаючи, що він зробив і як брехав мені десять років. Він навіть не розуміє, що мене так обурює у цій ситуації, вважає, що це було давно, отже, вважай, що й не було. Але ж це не так!

Думаю, синові буде краще, якщо ми все-таки розлучимося, я його заберу до себе, а його батько може робити, що хоче, хоч дочку хай перевозить, мені буде байдуже.

КІНЕЦЬ.