— Ти дістав мене! Чашка не там, серйозно? І через це ми не можемо бути разом? Як тобі це взагалі це примарилося? – у відчаї казала я.

Я ще досі не можу повірити, що ми на порозі весілля. Мої подруги заздрять, мовляв, “як же тобі пощастило, що ти знайшла Олексія — такого відповідального, організованого”. Я лише киваю й посміхаюся, хоча у душі мене щось розриває. Ми з Олексієм орендуємо квартиру. Переїхали сюди після гуртожитку, де, здавалося, були найщасливішими. Тоді я думала, що ці дрібні побутові звички — це така дурниця, яка не може зруйнувати нашої любові. Але тепер я не впевнена.

— Лідо, ти знову неправильно повісила туалетний папір, — сказав Олексій з таким серйозним обличчям, ніби я щойно скоїла щось фатальне.

— Ти серйозно? — здивовано запитала я, намагаючись зберегти спокій. — Це лише папір. Яка взагалі різниця?

— Різниця є, — відповів він. — Вільний кінець рулону має завжди звисати зверху, інакше це виглядає неохайно.

Я зітхнула, витираючи руки після миття посуду. Ще один день, ще одна дрібниця, яка здавалася настільки неважливою, що її не можна було б навіть згадати. Але не для Олексія. У його світі дрібниці — це основа порядку, без якого все руйнується.

— А що, якщо я просто не бачу у цьому сенсу? — кидаю йому з легким відтінком сарказму, але іскра в його очах відразу розпалюється.

— Дрібниці — це основа всього, Лідо, — сказав він вже напруженим тоном. — Якщо ми не можемо дотримуватися порядку у дрібницях, як ми зможемо впоратися з чимось більшим?

Мені так хотілося закричати. Ми говорили про туалетний папір, але він повівся так, ніби це щось важливе й вплине на наше спільне життя. Здавалося, його любов до порядку переходила всі межі. І раптом я зрозуміла: це не перший раз.

Минулого тижня він ледве не вибухнув, коли я поклала його улюблену чашку на іншу поличку. “Вона стоїть тут, вже кілька років, чому ти змінюєш це?” — запитав він тоді, але я змовчала. Всі ці моменти складалися в одне — його педантичність ставала тягарем.

Одного разу, після чергової сварки через немиту сковороду, я не витримала.

— Я більше так не можу! — вигукнула я, скидаючи фартух на стіл. — Твоя дріб’язковість мене душить, Олексію! Я відчуваю, як з кожним днем втрачаю себе у цих нескінченних дрібницях. Як ти не розумієш?

Він подивився на мене спокійно, як завжди. В його очах не було ні гніву, ні розпачу. Лише холодна, непроникна впевненість.

— Наше життя складається з таких дрібниць. Ти маєш навчитися дотримуватись елементарних правил. Все мити, охайно розставляти на місця та не порушувати порядку, – спокійно сказав він, а потім додав:

— Якщо тобі потрібно більше часу навчитися, ми можемо не поспішати з весіллям.

— Більше часу? – перепитала я. – Але я не хочу все життя мити квартиру, я хочу працювати, подорожувати та займатися улюбленим хобі, шити сумки.

— Це все буде, але потім. Ти маєш навчитися елементарних речей, – наполягав наречений. — Якщо не впораєшся, весілля не буде.

Моє серце завмерло. Я не могла повірити своїм вухам.

— Що? Ти серйозно? – перепитала я. – Скільки ти даєш мені часу на це?

— Даю тобі три місяці, навчитися, але ти маєш знати, ми не можемо бути разом, якщо тебе так дратують ці дрібниці. Бо для мене вони важливі. Це частина мене, Лідо. І якщо це тебе мучить, ми не можемо жити разом.

— Я ж кохаю тебе, Олексію! Ми можемо знайти компроміс, правда? — я благала його поглядом, намагаючись знайти хоч якусь слабку точку у його холодній рішучості.

Він підійшов до мене, взяв за руки й подивився в очі:

— Я теж тебе кохаю, Лідо. Але, на жаль, це нічого не змінює. Ми кохаємо одне одного, але не можемо бути разом. Кохання не завжди рятує все, знаєш?

— Ти хочеш сказати, що наші сварки через те, як я вішаю туалетний папір, важливіші за наше кохання? — я не могла приховати гіркоту у своєму голосі.

— Це не просто про папір, — відповів він. — Це про те, як ми живемо. І якщо ми не можемо домовитися навіть про таке, то як ми будемо вирішувати щось більш важливе?

Я стояла в німому розпачі. Він мав рацію. Ці “дрібниці” накопичувалися, мов камені, обтяжуючи наші стосунки. Ми кохали один одного, але побут, його педантичність і моя легковажність стали величезними перешкодами. Я знала, що мені й життя не вистачить, щоб виконати його правила. Питання було, чи варто витрачати ці три місяці? Чому саме три? Питань було багато, але вирвалося тільки це:

— Я завжди думала, що любов може подолати все. Хіба я не права?

— Любов може багато чого, — відповів він. — Але не все.

І тоді я зрозуміла, що він вирішив. Не буде весілля. Не буде нас.

Джерело