— А дім батьків ділити не будемо! Він – мій! – Михайло встав. Стиснувши кулаки, він обперся ними об стіл і навис над сестрами і братом. – Сперечатися будете?

Відповіддю йому стала тиша. Усі троє дивилися на нього якось дивно.
— Мишко. Ти чого? – першою голос подала, звісно ж, Олександра.

Вона взагалі ніколи і нічого не боялася. Вогонь-дівиця, як батько казав. Завжди попереду хлопчаків, дарма, що шишок собі набивала через це вдвічі більше, ніж сестра.

Ольга – повна протилежність. Зайвого слова не витребуєш із неї. Закотить блакитні, прозорі, як вода в струмку, що тече за батьківським будинком, материні очі, і мовчить. Думає. Поки все не осмислить – так і мовчатиме. Зате потім скаже. Та так, що всі притихнуть. Вона хоч і молодша за Михайла, а її більше слухають. Прикро… Все ж таки він старший брат, та й чоловік. А слово останнє завжди за сестрою залишається.

Ось і зараз вона Олександру за руку взяла і посадила на місце. Не час…

— Говори, Михайле.

Голос тихий, як у мами. Її Михайло вже й не пам’ятав майже. Тільки голос та очі в пам’яті й залишилися. А ще руки. Жорсткі, натруджені, але такі теплі, що, здавалося, обігріють і без вогню, варто тільки торкнутися їх.

У Ольги руки інші. М’які, доглянуті. Як же. Не на землі тепер живе. У місті. Працює бухгалтером. Чистенька вся така. Мама свого часу тяжко гарувала, щоб її на навчання відправити.

Дуже тяжко було. Олександра маленька зовсім, батька тільки-тільки не стало. Виживали. А тут ця затія – інститут. І ні до чого ж було! Вийшла б заміж тут, у селищі, чим погано? Так само дітей би побільше завела. Та ще, може, й краще б усе склалося. А так у Ольги один син і все. Як сирота якась.

Навіть у Олександри й то вже двоє. Третього он чекає. Хоча їй вже, чого діток не хотіти? Чоловік – скеля! Ферма своя, землі – ні обійти, ні об’їхати. Господарський чоловʼяга, що й казати. Знає справу свою. Он, сидить у кутку, насупився. Не підтримує, значить. А й Бог із ним! Головне, що він, Михайло, знає – все правильно.

Він старший син і дім батьківський – його. А решта… Так, що вони… Усі влаштовані давно. І Ольга, і Олександра, і навіть Іван. Ольга його в місто забрала одразу після армії. Вивчила. Матері заборонила спину ламати. Борги віддавала. Її справа. Сама так вирішила. Звісно, те, що брата на ноги поставила – молодець! Але це ж не означає, що тепер їй усі винні?

Іван у місті зачепився. Справу свою відкрив. Квартиру в іпотеку взяв. Нехай маленьку, але ж своя. Одружився рік тому. Дівчата на його весіллі всі підбори збили, так витанцьовували.

Люблять його. І мати любила. Куди більше, ніж старшого сина. А хіба так можна? Щоб одну дитину більше, ніж іншу? Правильно все-таки Настя каже, усе в них у сім’ї шкереберть-навиворіт. Молодші командують як хочуть, а старший повинен мовчати.

Ну та нічого! Тепер ось він їм покаже, хто в домі господар!

— І нічого тут бесіди вести! Я все сказав! – Михайло глянув на дружину, яка сиділа в кутку, намагаючись здаватися непомітною.

Зовсім замордували її. Вічно їм усе не так! То Ольга чіпляється, то Олександра вередує. Добре ще, що Іван мовчить. Він узагалі Настю не любить чомусь. Шарахається від неї як чорт від ладану.

Ось і зараз спідлоба глянув, і відвернувся. Що за кішка між ними пробігла? Хоча… Воно й зрозуміло. Іван завжди був під Ольгиним крилом. Як вона скаже, так він і думати буде. А Оля, дарма, що розумна, а серця бракує. Нема б братові вказати на те, що з ріднею так не чинять. Так адже мовчить! І навіть ніби як підтримує його. Он, за руку взяла і шепоче щось, заспокоює.

Ольга й справді щось прошепотіла на вухо Іванові, а потім піднялася з-за столу. Встала, зловивши погляд Михайла, і спокійно так видала:
— Як скажеш.

А потім провела долонями по стільниці, немов прощаючись зі старим другом, і вийшла з кімнати. А за нею потягнулися й інші. Іван, не дивлячись на Настю, затримався на хвилину, стиснув плече брата і пішов слідом за сестрами.

А Михайло так і застиг. Він зовсім іншого чекав. Скандалу, сліз, докорів… Та чого завгодно, тільки не ось цієї крижаної відповіді.

Руки зрадницьки здригнулися, і Михайло сів на своє місце, все ще намагаючись зрозуміти, що зараз сталося.
Стіл знайомо скрипнув, приймаючи на себе його долоні. Скільки разів Михайло ось так сідав на місце батька, яке перейшло до нього по праву? Зараз і не згадати. Стіл цей, міцний, великий, батько сам зробив, коли вони з матір’ю тільки-тільки перебралися в цей будинок.

— Щоб усім місця вистачило!

Мама, тоді ще молода, вродлива, реготала.
— Ти і я, ми з тобою. Та ще Михайлик. Куди такий великий?
— А ти вирішила, що мені одного сина вистачить? А доньку?
— Буде тобі донька! Але тут й десяток діточок усядеться.
— А я з запасом!

Стіл вийшов гарний. Круглий, великий, він стояв посеред кімнати, займаючи її майже цілком. І якось відразу розподілилися місця. Матері – біля дверей у кухню. І правильно. Подати, принести щось – зручно. Батька – навпроти, біля великого буфета. Місце голови сім’ї. Михайло пам’ятав, як батько після закінчення обіду, не встаючи зі свого стільця з високою спинкою, простягав руку і відчиняв різьблені дверцята, за якими завжди стояла вазочка з цукерками.

— Солоденького!

І хоча цукерки брати мати ніколи не забороняла, цей момент був чомусь особливим.
Михайло повернув голову і втупився на порожню стіну. Насті буфет ніколи не подобався. Вона скиглила доти, доки Олександра не приїхала і не забрала його у свій дім.

— Не хочу, щоб ви його викинули!

Це було навіть трохи дивно. Адже їй із цього буфета жодної цукерки з рук батька так і не дісталося.
Ольга те, що сестра забрала буфет, схвалила. Вона і сама була б рада, але в її квартирі, невеликій, двокімнатній, просто не було місця для таких громіздких меблів. Тепер вона приїжджала до сестри і довго стояла біля буфета, водячи пальцем по різьблених завитках і думаючи про щось своє.

Звідки Михайлу було знати, що сестра думала про батька? Він її ніколи не питав, чим дихає, чим живе. Тримав обличчя. Сама все розповідати повинна. Він же старший!

А Ольга не поспішала ділитися з братом своїми думками. Із сестрою молодшою чи з Іваном – запросто. Хіба приховаєш щось від тих, хто твоє повітря і сам тобою дихає? Ні. Та й тягнуться вони до неї як пташенята. Вона батька добре пам’ятає, а їм цієї пам’яті майже не дісталося. Михайла не допросишся щось розповісти.

А Ольга дуже добре пам’ятала, як батько підхоплював її, маленьку, садив на коліна й показував пальцем на дверцята буфета.

— Дивись! Бачиш? Ліс густий. А в лісі ведмежатки сховалися. Маму шукають. Вона за медом пішла і веліла їм сидіти тихо-тихо. А вони, бач, неслухи! Загралися і не помітили, як пішли далеко від свого барлогу і заблукали. Сваряться, бурчать одне на одного. Не розуміють…
— Що?
— Що поки будуть лаятися та сваритися, справа з місця не зрушиться. Їм би помиритися, та й покликати маму всім разом. Дивись, вона б і почула. Разом же голосніше вийде, ніж поодинці.

— Здогадаються?
— А як же! Адже вони все ж таки рідня!

Казку цю батьківську вона сотні разів молодшим розповідала. І Михайло начебто теж слухав, а от вийшло – не зрозумів…
Ольга їхала за кермом мовчки. Усім і так важко. Он Олександра навіть до чоловіка в машину не сіла. Чмокнула в щоку, шепнула щось і з сестрою поїхала. Сидить тепер поруч, пихкає. Чи то від досади, чи то…
— Саш, погано тобі?
— Ні!

Голос сердитий, значить, злиться. Нічого! Це й зрозуміло. У Ольги теж на душі зараз така хуртовина мете, що дай їй волю – тепла й чекати не доведеться. А хіба це справа? Мама завжди казала, що вона має бути теплою як пічка.

— Ти, Олю, серце сім’ї. До тебе всі потягнуться, коли мене не стане.
— Мамо!
— Не сперечайся зі мною, слухай! І запам’ятовуй! Я маю бути впевнена, що молодші не залишаться самі в цьому житті. Страшне воно. Ніколи не знаєш, чого очікувати. Іноді так вдарить, що як дихати забудеш враз. І тільки й сили, що в тих, хто поруч. Думаєш, витримала б я, коли батька не стало, якби не тітки ваші, та не сусіди?

Ні! Ними й дихала. Трималася. Поки люди поруч є – все легше. А вже якщо це рідні люди – тут і обрізані крила відростуть. І хай не піднімуть тебе над землею цією грішною як раніше, а все ж таки впасти не дадуть.

Утримають. Зрозуміла мене? Ти для них будеш опорою. Куди ще їм притулитися, як не до тебе? Зумієш зберегти мир та лад у родині – буде й тобі опора. Якщо вчепитеся, вхопитеся одне за одного – ніякі біди вам не страшні будуть. Ти, Олюшко, завжди розумненькою була. Усе розумієш.

Бачиш, як Мишко вбік дивиться. Не знаю, де ми його з батьком упустили. Начебто й любили так само, як і вас, а він усе думає, що по-іншому. І ніяк до тями взяти не може, що ж і справді він егоїст. Старшенький! Первісток…

Про що мама говорила, Ольга зрозуміла, коли її власний син на світ з’явився. Надихатися ним не могла. Як інакше?

От і Іван скоро це зрозуміє. Теж батьком стане вперше. Олена з ними тому й не поїхала, що на збереженні лежить. Недобре там щось, загроза є. Іван місця собі не знаходить. Звівся весь.
Ось і зараз Олександра хоч і сердиться, а сама розвернулася на сидінні, знайшла руку брата і вхопилася за неї. Заспокоює.

— Видихніть обидва!

Ольги голос зараз як мамин – не відрізниш. Дивна річ, адже мріяла про це, копіювала її, коли маленькою була. Щоб ось так само ласкаво, ніжно, але твердо там, де треба. А не виходило. Бувало, встане Ольга перед дзеркалом і каже, каже. А потім мама в кімнату зайде і нічого не скаже. Посміхнеться тільки…
Саме прийшло, коли мами не стало… І інтонації, і твердість. Ось і зараз вистачило, щоб сестра видихнула, а Іван голову підняв.

— Що ви? Образа взяла? Воно й зрозуміло. Недобре Мишко чинить. Не по-людськи. Але від цього він нам братом бути не перестане, зрозуміло? Хоче будинок – нехай забирає. Я вам так скажу – нічого він поки що не зрозумів.

— І чого ж? – Іван уперше за вечір подав голос, і Ольга трохи розслабилася. Добре…
— А того, Іване, що дім – це не тільки стіни. Не ділянка, не сад, не паркан із хвірткою. Це – ми! От посидить він зараз у порожніх стінах, подумає і може щось і зрозуміє для себе. Усі ми знаємо, звідки там ноги ростуть. Ну так і що ж? Дозволити ось так його від сім’ї відвадити?

— І що нам робити, Олю? – Олександра завозилася, влаштовуючись зручніше.
— А нічого.
— Як це? – Олександра здивовано глянула на старшу сестру. – Чому? Це ж і наш дім теж!
— А як же! Наш.
— Тоді чому ти так легко від нього відмовилася?
— А я не від нього відмовилася. Від лайки. Що було б, якби я зараз чоловікові зателефонувала і сказала, що ми в суд підемо? Що мені Антон сказав би як юрист? Що в Михайла шансів – нуль. А він цього не розуміє. Думає, що за законом буде так само, як він сказав. Ан, ні. Я точно знаю, що ми всі спадкоємці. І ділили б ми цей будинок, пересварившись на чому світ стоїть. Та тільки кому від цього весело б та добре було?

— Насті…

Іван буркнув це так тихо, що сестри ледь розчули.

— Іванку, що вона тобі зробила? Я ж бачу, ти сам не свій. Скажи вже. Не тримай у собі, не треба.
Іван мовчав, відвернувшись до вікна і дивлячись на дерева, що пролітали повз уздовж дороги. Стрункі сосни миготіли повз, але ні-ні, та й траплялася якась кривулька. І Іван думав про те, що і люди адже ось такі самі. Хтось прямо стоїть, а хтось зігнеться, скривиться під ношею своєю і навіть глянути на нього прямо не виходить. Відведеш очі, шкодуючи.

Ось так і він на брата тепер дивиться. Настя, звичайно, Михайлу дружина, але спілкуватися з нею по-людськи зовсім не виходить. Дивна вона. Начебто ось нічого і не сказала сьогодні особливо, а серце тепер ниє і гірчить на душі. Але ж усього лише запитала:

— Що, Олена твоя зовсім кепська, раз у лікарню поклали? Ох, Іванко, хвору дитину піднімати не такі, як у тебе жили мати треба… Тут стільки сил знадобиться…

Але ж їй ніхто не сказав, що в малюка не все гаразд. Лікарі й самі поки що ні в чому не впевнені. ось і виходить, що начебто і страшного нічого немає, а серце все одно ниє, ниє… Хіба мало… І показати нікому, крім сестер, не можна, про що душа болить. Олена одразу паніку підніме. Їй же лікарі нічого не говорять. Кажуть, що нема чого завчасно тривогу бити. Спокій потрібен.

Ольга, зітхнувши, звернула з траси і зупинила машину на заправці.
— А ну, пішли!
— Куди це? – Олександра відстебнула ремінь і витягнула ноги. – Так уже! Мені не завадить розім’ятися.
— Кави вип’ємо і поговоримо спокійно. Поки поруч нікого.

Ольга вп’яте складала із серветки літачок, акуратно проводячи нігтем по гранях, коли Іван усе-таки зважився:
— Оль, а якщо… Ну, раптом… Малюк в мене справді хворий зʼявиться?

Останню фразу Іван випалив, не дивлячись на сестер і вчепившись у руку Олександри.
Теплі пальці сестри стиснули його руку у відповідь.
Ольга дивилася на нього дивно. Суворо і якось навіть суворо, чи що.

— Ти чого це таке говориш? Зайнятися більше нічим? У тебе дитяча ще не готова, а Олену виписують через два дні.
— Правда?! Звідки ти знаєш?
— Дзвонила, перед тим, як до Мишка їхати. Лікарі сказали, що можна поки що вдома побути. Краще їй. Ось вона додому приїде і що? Фарбою дихати буде?

— Я завтра все закінчу, Оль. Не лайся!
— Я ще навіть не починала. Іване, от ти начебто дорослий мужик уже. Автосервіс свій, працівників більше десятка. Справляєшся ж. Та не просто аби як, а добре справляєшся. Я звіт твій через пару днів здавати піду і мені не соромно. Брат у мене – молодець! А ось сьогодні прям хочеться тобі по лобі дати гарненько.
— Оль… За що?!
— А що, Оль?! Чого тебе так розвезло? Невже ти думаєш, що тобі все це сказано було від великого розуму? Вже не знаю я, який там розум у Насті, а ти, братику, бовдур, та й годі! Коли Славко у мене зʼявився, і я рік із ним по лікарнях моталася, ти мені що сказав?

— Не пам’ятаю.
— Зате я не забула. Ти сказав, що він наш і крапка. А потім возив мене, бо Антон був у тривалому відрядженні, суп мені варив, поїсти змушував. Не пам’ятаєш?
— Це давно було.
— А яка різниця? От я тобі зараз скажу, що Олександри нашої дівчата не такі. І що ти мені відповіси? Правильно, назвеш не дуже приємно і образишся. Бо вони тобі не тільки похресниці, а такі ж діти, як і той, що скоро на світ з’явиться. І, Іване!

— Що?
— А нічого. – Ольга раптом усміхнулася і потягнулася до брата, накривши своєю долонею руку сестри. – Ми з тобою! І все добре буде! Ось побачиш. Оленка морозива просила. Я вдень до вас заїжджала, в морозилку закинула. Нехай наминає.

— Дякую…

Іван уперше за день усміхнувся і сестри заспокоїлися.

Чи їм не знати, що на серці зараз у брата? Адже першу свою дитину Іван з Оленою втратили. Малюк, на якого чекала вся родина, так і не зʼявився. І Іван тоді мало з розуму не зійшов. Усе шукав винних, доки Ольга не взяла його за плечі й не струснула добряче.

— Кому легше буде від того, що ти їх знайдеш, Іванку? Немає їх, розумієш? Немає і не було ніколи. Просто так сталося. Горе, так. Але хіба це кінець усьому? Іванку, не можна так! Краще на дружину глянь! На ній же обличчя немає. Вона вже тиждень не їсть нічого. Іване! Ти мужик чи хто? Зроби що-небудь!

Ольга чудово пам’ятала, як брат тоді опустив голову і заплакав від безсилля. І ці сльози, зовсім не скупі, як заведено говорити про чоловічі, ще більше зв’язали їх. Бо з тими, хто чужий, так не плачуть поруч.

А ще вона пам’ятала, як обережно, маленькими кроками, вони всі йшли до того, щоб Олена знову змогла стати матір’ю. Як шукала лікарів Олександра, яка сама пройшла через пекло, щоб подарувати життя своєму первістку. Дві операції, п’ять років лікування, але вона свого домоглася. А потім провела тією ж дорогою Олену. Щоправда, тій операції не знадобилися, але їй і без них проблем вистачило.

І ось тепер час покрокував швидше, наближаючи момент, якого всі так чекали, а хтось скаже, що не бувати цьому? Ага! Як же!

— Навіщо вона так, Оль? – Олександра дивилася на старшу сестру і чекала відповіді.

От тільки яку відповідь могла дати їй Ольга? Адже, щоб зрозуміти, чому людина чинить так чи інакше, потрібно влізти в її шкуру і стати хоч трішечки нею. А цього Ользі не хотілося. Як це не дивно, Настю вона жаліла. Що поробиш, якщо розуму та хитрості природа відважила, а ось серцем і душею нагородити забула? Свою ж голову не приставиш і серце не позичиш… А Михайло дружину любить. І дітей своїх, яких у нього двоє, теж…

— Не знаю, Сашенько. Знаю тільки, що так не можна. Але Мишкові знати про те, що було сказано, теж не треба.

— Чому? Нехай знає, яку змію на грудях пригрів! – Олександра спалахнула і відсунула від себе стаканчик із чаєм.
Ольга заспокійливо погладила сестру по плечу.

— Саш, ось посваряться вони і що? Кому від цього легше стане? Знаєш, я думаю, що поки Мишко сам її не зрозуміє, ми нічого вдіяти не зможемо. Тільки від себе його відвернемо. А в нас проблем мало, щоб ще й цю до них додавати?

— Вистачає… – сестра неохоче погодилася і, охнувши, піднялася на ноги. – Поїхали, чи що? Мене там чоловік загубив уже. Оль, а що ж ми з будинком робити будемо?

— А нічого. Почекаємо поки. Нехай усе вляжеться.

Ольга виявилася права. Хоч яким суворим був Михайло, а серце і в нього здригнулося, коли Олександра зателефонувала йому через три місяці серед ночі й оголосила, що він аж двічі дядьком став за одну добу.

— І Олена? Рано ж іще!

— Так вийшло. Але ти не хвилюйся! Усе добре! Лікарі – молодці! І Оленка теж. А ось Іван схибив. Знепритомнів, хоча й божився, що все витримає. Усе-таки партнерство в цьому випадку – дурна затія. Нічого мужикам у там робити.

Саша ще щось говорила, але Настя заворочалася, невдоволено забурмотівши щось, і Михайло, нашвидкуруч привітавши сестру, відклав телефон.

— Що? Порадували тебе? – Настя ввімкнула нічник і повернулася до чоловіка. – Розтанув? Миритися побіжиш?

— Та я, начебто, з ними й не лаявся.

—Зате вони з тобою дуже навіть! Думаєш, не образилися вони на тебе за те, що ми тепер у батьковому домі живемо? Думаєш, не тримають на серці нічого? Не буває так, Михайле! Кожен свою кишеню тримає! Навіть якщо й каже, що це не так! Он Олександра, як сир у маслі катається, а я бачила, як вона на тебе дивилася, коли ти сказав, що будинок твій! А Іван? Навіть очей не підняв. Сидів мовчки, тільки кулаки грали.

А ти й не помітив. А Ольга? Ти думаєш, що вона свята? Ні, Михайлику! Подобається їй владу свою над тобою показувати, от і притихла, повела всіх. Щоб ти сам на пузі приповз. Як же! Вони разом, а ти тепер один. Та тільки не один ти, Мишко! У тебе я є. І діти! І про них ти маєш думати, а не про тих, хто давним-давно відрізаний шматок! Вони – твоя рідня, зрозумів?!

Настин голос ставав дедалі голоснішим, але дивна річ, Михайло його майже не чув. Він раптом почув зараз тихий голос своєї мами:
— Михайлику, що ти? Погано тобі? Гірко? Піди до Олі, вона тебе пожаліє.

Настя злякано змовкла, коли чоловік раптом підвівся і вийшов із кімнати. Вона з тривогою прислухалася до того, як він іде домом. Ось до кухні дійшов, світло увімкнув, вода зажурчала… А це що?

Настя схопилася з ліжка, але наздогнати Михайла вже не встигла. Двері, що ведуть у двір, грюкнули, а потім Настя почула, як чоловік завів машину.

До самого ранку вона просиділа на кухні, гадаючи, куди ж попрямував її благовірний. Телефон Михайло залишив удома, а дзвонити його сестрам Настя не хотіла.

Діти, що прокинулися, відволікли її, і день закрутив, закрутив своє колесо, не даючи часу зосередитися на своєму страху.

Коли чоловік не повернувся і ввечері, Настя забила тривогу. Куди подівся? Та й з чого? Що вона такого сказала, що потрібно було ось так, серед ночі, зірватися і поїхати світ за очі?

Михайло приїхав тільки наступного дня. Мовчки пройшов до хати, усунувши з дороги дружину і нашвидкуруч обійнявши дітей, а потім виклав на стіл якісь папери.

— Ти де був?! – Настя схаменулася й обурено втупилася на чоловіка.

— У місті. Спадщину оформляв.

Закиди, які Настя готувала цілу добу, вмить випарувалися з її красивої голови.

— І як?

— Усе готово. Будинок наш.

Настя плющем обвилася навколо чоловіка.

— Знала, що ти в мене розумний і все зробиш як треба!
— А як треба, Настя? – Михайло трохи відсторонив від себе дружину і зазирнув їй в очі.
Та розгубилася.
— Що ти мені дурні запитання ставиш? Ти старший син – тобі й будинком батьківським володіти. А вони давно вже не діти. Впораються і без твоєї допомоги.
— Так? А я без їхньої допомоги впораюся?

Михайло покликав до себе доньку і сина, обійняв їх і запитав у дружини:
— Як ділити їх будемо? Вздовж чи впоперек?
— Ти що таке мелеш? – Настя починала розуміти, що з чоловіком щось не так.
— А що я такого сказав? Ти ж вважаєш, що братам і сестрам не треба разом бути. От я й вирішив, що якщо на те пішло, то треба і наших дітей уже зараз розділити теж. Щоб не звикали одне до одного. А то хіба мало, прив’яжуться ще, не відірвеш потім один від одного.

Настя слухала, відкривши рота, і розгубивши всі слова.
— Та як тобі таке в голову прийшло!
Вона вхопила за плече сина, притиснула до себе доньку і розревілася.
— Підштовхнула мене до такої думки одна людина. Дуже розумна. А може й ні. Не знаю. Тільки я її слухав довго. Так довго, що мало зовсім себе не розгубив. Досить!

Голос Михайла зміцнів, загримів як раніше, і Настя прикусила губу, намагаючись стримати сльози.

— Слухай мене уважно, дружино. Якщо щось незрозуміло буде – потім запитаєш. Будинок наш, так. Тільки частки рідні своїй я виплачу все до копійки. Так ми домовилися. І якщо тобі в цьому рішенні щось не подобається, то ти скажи зараз. Бо слухати тебе далі я не маю наміру. Досить! Багато вже наговорила. Занадто довго я тебе слухав. Занадто…

Михайло замовк, дивлячись на стіну, де колись стояв батьківський буфет.

Вони з дружиною стояли по різні боки столу і думали про те, як жити далі. Одне слово могло зараз змінити все їхнє життя. Усього одне… Не потрібно було багато.

І Настя, поміркувавши, витерла сльози. А потім відпустила дітей і запитала:
— Голодний?

І Михайло видихнув ледве чутно, боячись поки що показати дружині, що відчував увесь цей час.

А за кілька місяців у великому будинку Олександри зібралася вся рідня, щоб відзначити хрестини. Дітвора гасала подвір’ям, раз у раз заглядаючи у візочки, що стояли біля веранди. Іван смажив шашлик, коли біля хвіртки зупинилася машина і Олександара, визирнувши з кухні, нашвидкуруч витерла руки, а потім покликала сестру:

— Оль, Михайло приїхав!

І Настя опустить очі, глянувши на тих, хто стане пліч-о-пліч біля ґанку, а потім візьме чоловіка за руку.

— Що, страшно? – Михайло усміхнеться, дивлячись, як сестри цілують його дітей. – Ходімо, вже. Не з’їдять вони тебе. Не ті люди.

КІНЕЦЬ.