Я задоволено посміхалася, слухаючи розмови свекрухи з родичами про те, що кожній невістці вона дарує на тридцять років золотий браслет із рубінами.

– Ми Юлі позаминулого року подарували, вона була на сьомому небі від щастя, – з важливим виглядом сказала Ніна Юріївна.

Я прикусила губу, розмріявшись, що і мені теж свекруха подарує дорогий подарунок. Єдине, що мене бентежило, так це те, що обговорення браслета йшло прямо при мені.

Мені навіть подумалося, що таким чином Ніна Юріївна натякала на те, що за подібний подарунок їй потрібно буде розщедритися.

Через місяць мені виповнилося тридцять років, які я святкувати не збиралася. Проте, почувши слова матері чоловіка, миттєво передумала, та за два тижні до події запросила Ніну Юріївну та інших гостей.

– Ти ж не хотіла відзначати, – здивувався Тимур, дізнавшись, що я передумала.

– Не хотіла, а тепер хочу, – загадково посміхнулася я.

– Сама ж скаржилася, що грошей немає, і вам премію урізали, – чоловік здивовано почухав потилицю.

– Хто шукає, той завжди знайде. Я зайняла у родичів, – відрізала я у відповідь.

Я поки не хотіла говорити чоловікові про те, що в курсі, який саме подарунок піднесе свекруха і що через нього мені довелося святкувати ювілей.

Мій день народження випадав на п’ятницю, але я вирішила святкувати його у суботу, про що сповістила всіх запрошених.

Попри це, Ніна Юріївна навідалася до нас у четвер та принесла букет троянд.

– Рано ще дарувати, ми ж у суботу святкуємо, – зніяковіло посміхнулася я.

– Нічого страшного, боюся, квіти засохнуть, краще я зараз букет вручу, – свекруха поцілувала мене в обидві щоки.

З люб’язності я запросила Ніну Юріївну на кухню пити чай із печивом. Проте свекруха послужливо відмовилася і поспішила додому. На прощання я нагадала їй про суботу.

Не отримавши сьогодні золотий браслет із рубінами, я вирішила, що Ніна Юріївна вручить його у суботу у всіх на очах.

Усю ніч із п’ятниці на суботу я не стулила очей. Я думала, як мати чоловіка вручить мені подарунок.

Весь наступний день я провела на ногах. Зрозумівши, що не справляюся з приготуванням, я покликала на допомогу подругу.

– Ось надумалося ж тобі святкувати, – засуджувала вона. – Зараз прийнято або у ресторані справляти, або взагалі не справляти.

– Ну, вибачте, у мене немає грошей на ресторан, а святкувати треба терміново! – З обуренням пробасила я.

– Навіщо?

– Свекруха повинна зробити мені шикарний подарунок, – я поділилася з подругою своїми думками.

– Нічого собі! – голосно свиснула подруга. – Ти точно в цьому певна?

– Так, точно! – я, захлинаючись, розповіла подрузі про розмову, свідком якої я стала.

– Отже, все це заради браслета? Не терпиться на нього подивитися, – потерла вона спітнілі долоні.

За розмовами ми не помітили, як пройшов час. Буквально за дві години до приходу гостей ми закінчили з готуванням.

Я кинулася впорядковуватись до того, як прийде перший запрошений.

Свекруха, як і очікувалося, прийшла практично останньою. Вона поважно переступила поріг, роздяглася і, ще раз привітавши мене з днем ​​народження, пройшла до решти гостей.

– Ну що? – Висунулася з кухні подруга. – Подарувала?

– Поки що ні. Мабуть, хоче за столом вручити, – підбадьорюючи себе, прошепотіла я.

Проте минула година, дві, всі подарунки були давним-давно вручені, а Ніна Юріївна нічого не дарувала.

– Твоя мама випадково нічого не збирається мені піднести? – шепнула я чоловікові.

– Вона ж ще позавчора подарувала, – посміхнувся Тимур у відповідь. – Чи ти ще чогось чекаєш?

Я зам’ялася, мені було незручно розповідати чоловікові про підслухану розмову.

Однак одержимість браслетом не давала мені спокою, тож я таки вирішила розповісти Тимуру про те, що почула.

– Золотий браслет з рубінами? – задумливо повторив чоловік. – Ну так, мама дарувала щось схоже на Юлю…

– Значить, і мені винна? Мені тридцять років! – натхненно промовила я.

Тимур у відповідь тільки збентежено посміхнувся, і я зрозуміла, що він щось недомовляє.

– Браслет дарується не всім, – шепнув він мені, – а лише невісткам, яких мама вважає добрими.

Я з подивом відкрила рота. До мене починали поступово доходити слова чоловіка.
– Тобто, якщо мені вона нічого не подарувала, отже, я погана? Правильно? – насупилась я.

Тимур гидко розсміявся, дивлячись на моє розгублене і почервоніле від сорому обличчя.
– У тебе таке обличчя, ніби щойно тебе з відра  помиями облили, – продовжував сміятися чоловік.

– Тобі смішно? Та я тільки заради цього влаштувала день народження, а так би він мені на фіг не здався! – голосно заверещала я, зрозумівши, що дарма сподівалася на дорогий подарунок.

Проте, зачепило мене не те, що довелося влізти у борги, а те, що свекруха не вважала мене доброю!
Юля, що сиділа ліворуч з Ніною Юріївною, була гідна браслета, а ось я ні.

Я змахнула сльози, і грізно глянула на Тимура, що єхидно сміявся.

– Серйозно? Замість підтримки, ти вирішив з мене посміятися? – Злісно процідила я.

– А що я маю робити? Плакати? Ну, не порахувала мама, що в цьому такого? – пирхнув чоловік. – Досить на порожньому місці трагедію влаштовувати. Зате знатимеш, що не варто брати гроші в борг заради того, що тобі може взагалі ніколи не дістатись.

Я войовничо зиркнула на чоловіка і стиснула кулаки. З рішучим виглядом я знову пішла до гостей.

Вибравши момент, коли друга невістка відлучиться, я підсіла до Ніни Юріївни й ніби ненароком завела розмову про браслет.

– Кажуть, ви його на тридцять років даруєте. Мені сьогодні тридцять, але ви чомусь не згадали про мене, – напівжартома промовила я.

– Ну так, але ти поки що дорогого подарунка не заслужила. Точніше, вже не заслужила. Тридцять років наступного року не повториться, – посміхнулася свекруха і байдуже знизала плечима.

– Тобто я вам, як невістка, не подобаюсь?

– Ти непогана, але поки що не зовсім те, що потрібно, на жаль, – відповіла Ніна Юріївна і взяла мене за руку.

Моє обличчя зненацька спалахнуло. Я скинула руку свекрухи, й голосно крикнула:
– Тоді навіщо ви приїхали до невістки, яку вважаєте поганою?

Після цих слів усі погляди гостей відразу звернулися до нас. Недовго думаючи, я розповіла всім про браслет і слова свекрухи про те, хто гідний його, а хто ні.

Гості мовчки вислухали мене і відчули незручність. Ніна Юріївна вийшла з-за столу і, з гордо піднятою головою, покинула нашу квартиру.

Сину, який вибіг за нею, вона заявила, що я її при всіх здорово зганьбила.
– Не вибачу її, поки не перепросить! – впевнено заявила Ніна Юріївна.

Однак вибачень вона так і не дочекалася, натомість дочекалася сина, якого я вигнала разом із речами зі своєї квартири!

Я вирішила, що він повівся недостойно, посміявшись з мене і ставши на бік матері. А я не розумію таких матерів, які своїми витівками вносять розбрат в родині!

На хвилиночку, уявіть себе на моєму місці, і дайте слушну оцінку моєму вчинку. Я перегнула палицю, чи вчинила вірно, розірвавши всі стосунки з сімейкою, яка не вважає мене гідною?

КІНЕЦЬ.