Я ніколи не думала, що стану такою “невдячною невісткою”, про яку так часто говорять у різних історіях. Здавалося, що це мене не стосується. Але життя має свої сюрпризи.

Коли я вийшла заміж за Єгора, це був другий шлюб для нас обох. У нас все складалося добре — я мала доньку від першого шлюбу, Карину, і ми з Єгором будували нове життя разом.

Перший шлюб залишив мені хороші спогади тільки про свекруху. Мені пощастило з нею, вона була теплою, турботливою жінкою, завжди готовою підтримати мене. Єдиною проблемою був мій колишній чоловік, з яким наш шлюб давно втратив сенс. Тож, коли я зустріла Єгора, я думала, що тепер все буде добре. Проте друга свекруха… Ну, скажімо так, її було не так легко любити.

Одного разу, повернувшись додому з роботи раніше, я почула розмову. Зайшла у квартиру тихо, не хотіла відразу кликати Карину. Вона була на кухні зі свекрухою — мамою Єгора. Я вже звикла до її “специфічного” гумору, але цього разу вона перевершила всі межі.

— Ти розумієш, дитино, — промовляла вона з нахабною посмішкою, — твоя мама має бути вдячною моєму сину. Він взяв її з таким “причепом”, як ти! Не кожен чоловік на це наважився б.

Я завмерла у коридорі. Моє серце застигло на мить. Як вона могла сказати таке десятирічній дитині?

— Каринко, — продовжувала вона, — запам’ятай: ти маєш бути вдячна. Мій син такий добрий, що прийняв твою маму і тебе. Хоча у твоєї мами нічого немає.

Мої руки затремтіли від люті. Я стримала сльози, але всередині все кипіло. Вирішила увійти до кухні й побачила, як Карина стоїть мовчки, низько схиливши голову, наче провина за щось лягла на її маленькі плечі.

— Що це за розмови? — голосно спитала я, намагаючись тримати себе у руках, хоча всередині вже все палало.

Свекруха глянула на мене так, наче я не мала права на такі запитання. Вона одразу ж змінила тон.

— Ой, Наталю, ну що ти так серйозно! Це просто жарт, — посміхнулася вона, наче нічого поганого не сталося.

— Я ж просто жартую з дівчинкою.

— Жартуєте? — холодно запитала я.

— Жартуєте, називаючи мою доньку “причепом”?

Свекруха хитнула плечима, наче це все дурниці.

— Та ну, ти просто не розумієш мого гумору. Та я ж для вашого ж блага! — вона знову повернулася до Карини. — І взагалі, я їй казала, що я не якась там бабуся. Бачила мене перед під’їздом на лавочці у старій хустині? От і не буде цього.

Я більше не могла слухати. Все, що накопичувалося за місяці її “жартів” і зневаги, вибухнуло у мені.

— Які “жарти”? — я майже кричала. — Ви говорите дитині, що вона має бути вдячна за те, що мій чоловік її прийняв? Що ви не бабуся, бо не сидите на лавочці? І, якщо вона ще раз скаже таке, ваш собака сходить їй на ліжко?

— Лакі — дуже розумний песик, між іншим! — обурено відповіла свекруха, дивлячись на мене з викликом. — І взагалі, Наталю, ти завжди така сварлива. Я просто жартувала, а ти одразу в штики. Оце і є вдячність?

Тут увійшов Єгор, почувши нашу сварку. Я кинулася до нього, пояснюючи ситуацію, розповіла про те, що сталося. Я вже не могла тримати себе у руках. Сльози текли по щоках, я відчувала розпач й лють водночас.

— Єгоре, ти повинен щось зробити! Олена Миколаївна принижує мою дитину! Вона називає її “причепом”!

Єгор подивився на свою матір, потім на мене. І я вже була готова до чергової зради, до того, що він стане на її бік, як це часто буває. Але ні.

— Мамо, — серйозно сказав він, — ти не маєш права так говорити з дитиною. Вибачись перед Кариною.

Свекруха здивовано подивилася на нього.

— Що? Це жарт! Я не збираюся вибачатися за те, що просто пожартувала!

— Це не жарти, мамо, — продовжував Єгор.

— Це образа. І якщо ти так себе поводитимеш, ми не будемо спілкуватися.

Свекруха підскочила з місця, кинула на мене злісний погляд і, не кажучи ні слова, вибігла з квартири, грюкнувши дверима.

З того дня ми з Єгором більше не чули від неї “жартів”. Але, напевно, в її очах я так і залишилася “сварливою, хамовитою жінкою”, яка посміла стати на захист своєї дитини.

Джерело