Здається, життя іноді ставить нас перед такими виборами, які з часом важко назвати правильними чи помилковими. Але інколи вибір вже не залежить від нас, ми просто йдемо по течії, намагаючись не втопити в цій бурі ні себе, ні своїх близьких.

– Ти серйозно хочеш це зробити? – запитала Зоряна, коли я несподівано озвучив нашу розмову. Ми стояли в кухні, а навколо панувала тиша, яку порушував лише тихий тріск горіхового дерева за вікном. Борис, який сидів у вітальні, поглянув на нас через відчинені двері. На його обличчі не було здивування, але чітко читалося питання – чому саме зараз?

Я замовк, бо слова насправді було важко знайти. Як можна пояснити рішучість, яка змішується з гіркотою поразки? Як розповісти про те, що я готовий залишити все – рідний дім, звичний пейзаж, навіть друзів, бо боюся, що інакше ми просто не зможемо жити?

– Я не можу залишити їх без майбутнього. Ми можемо тікати, – відповів я, не піднявши очей.

Зоряна поглянула на мене так, наче була готова запитати більше, але Борис вирішив втрутитися. Він, як завжди, був тим, хто зупиняє.

– Але ти ж розумієш, що це тимчасово, Вікторе. Ти не зможеш сховатися від цього назавжди. Це просто ще одна спроба втекти від реальності, – сказав він, і його голос був спокійним, але твердим.

Я слухав їх, відчуваючи, як кожне слово важить. І ось тут усе й стало зрозуміло: я насправді не знав, що робити далі. Це був вихід, але чи правильний він? Усе почалося так звичайно.

Я завжди був оптимістом. Ще кілька років тому мій бізнес мав бути справжнім проривом. Спочатку все йшло добре. Ми з Мартою вирішили взяти кредит, щоб розширити виробництво – здавалося, що це лише короткострокова інвестиція, яка через кілька місяців виправдає себе. Але чим більше ми витрачали, тим більше відчували, що щось іде не так.

Процес приймав незворотний характер. Спочатку малими кроками, потім – все більшими й більшими зобов’язаннями. Я почав сприймати борги як частину нашого бізнесу, поки одна ніч не принесла дзвінок від колекторів. Ось тоді я зрозумів: ми йдемо по вузькому мосту, і під нами – прірва.

– Як ти міг не сказати мені про це раніше? – запитала Марта, коли я відкрив їй правду. В її очах не було злості, тільки глибоке розчарування.

– Я хотів зробити все правильно. І що ж ми будемо робити тепер? – відповів я, відчуваючи на собі тиск її погляду.

І ось ми знову на перехресті. Були спроби звернутися до старих друзів, щоб допомогли, були думки про те, щоб продати все, що було цінного, і почати з нуля. Але кожен варіант здавався безнадійним.

Так ми опинилися в іншій країні, зовсім не тими людьми, якими були ще кілька місяців тому. Я згадував Україну щодня – її запахи, звуки, людей. Те, як пахла трава на Великдень, як у дворі гралися діти, як було важливо святкувати кожну річницю, кожну подію, навіть найменшу.

Зміна місця стала єдиним порятунком. Це був шанс сховатися, виправити ситуацію. Ми знайшли маленький будинок на околиці і почали все з нуля. Але відчуття провини не залишало мене. Марта ніколи не була та, яка легко відпускає ситуацію. Кожен день вона питала мене:

– Коли ми зможемо повернутися додому? Ти ж обіцяв…

Ці слова були як гірке нагадування про те, що ми втратили. Але я не міг повернутися. З кожним тижнем тут, на чужині, я відчував, як важчає моє серце. Адже я знав: усе, чого я боявся, ще попереду. Борги, суди, листи – вони не залишають тебе, навіть якщо ти тисячі кілометрів від дому.

Якось вночі я прокинувся від звуку телефону. Це був черговий дзвінок від банку, знову те саме питання – чи маю я намір сплатити борг? Здається, що я навіки залишатимусь з цим відчуттям.

І тут я зрозумів одну просту істину: втеча не вирішує проблеми. Вона лише відтерміновує момент правди. І, хоч ми повернулися, хоч я розрахувався з боргами, те, що залишилось у мені, не можна було компенсувати фінансово.

Чи ми зробили правильний вибір?

Тепер я маю нову думку – деякі речі, які ми намагаємось залишити позаду, рано чи пізно знайдуть нас. І навіть якщо ти поїдеш за кордон, відшукаєш нову роботу, збудуєш новий дім – все одно збережеться те, що зробить твоє життя важким. Коли втечеш, залишаєш сліди.

Що ви думаєте, дорогі читачі? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто шукати нові можливості за кордоном, чи треба було зберігати надію і залишитися вдома, в Україні?

Джерело