– Як добре Ірина Вікторівна підготувалася до нашого приїзду! – Здивовано сказала я, увійшовши у двір будинку. – Чесно кажучи, я взагалі від неї такого не очікувала.

Мені було чому злякатися. Усі десять років, що я була одружена, свекруха буквально намагалася зжити мене зі світу.

Ірина Вікторівна чіплялася до всього, що мене стосувалася, і вичитувала мені, як маленькій дитині.

Внуків своїх вона також не визнавала. Відносилася до них, або як до порожнього місця, якщо вони сиділи тихо, або кричала на них за те, що вони посміли пробігтися по будинку.

Саме тому я так здивувалася, що зробила для онуків у своєму дворі свекруху. Костянтин здивовано почухав потилицю, він і сам був здивований не менше за мене.

– Батут! – заверещали наші діти, й побігли стрибати на ньому.

– Навіть гойдалку встановили й пісочницю, – ми перезирнулися із чоловіком. – Нічого собі. Давно ми, певне, тут не були.

Костянтин не встиг відповісти мені, оскільки на ґанок, голосно стукаючи тростиною, вискочила Ірина Вікторівна.

Побачивши нас, вона перевела погляд на батут, на якому стрибали семирічні онуки.

– Ану, швидко з батута злізли, а то я вам влаштую! – сердито погрозила вона палицею.

Хлопчики, не слухаючи обуреної бабусі, продовжували стрибати й верещати від задоволення.

– Ірино Вікторівно, привіт! – Я голосно привітала свекруху і помахала їй рукою.

– Чого ти мені махаєш? Краще пацанів своїх заспокой! – Рикнула на мене Ірина Вікторівна. – Ану, негайно злазьте! – додала вона і поспішила до батута, зовсім забувши про те, що тільки-но ходила з тростиною.

Хлопчаки, побачивши роздратовану бабусю, зістрибнули з батута і побігли до пісочниці. Проте Ірина Вікторівна, замість заспокоїтися, знову поспішила за ними.

– У пісок теж не лізьте! – несамовито заголосила бабуся. – Я не дозволяю вам нічого тут чіпати!

– Що тут діється? – напівпошепки запитала я у чоловіка. – Ірина Вікторівна взагалі не дозволяє ні до чого доторкнутися.

Костянтин здивовано знизав плечима, розуміючи, що мати поводиться дуже дивно.

– Мамо, можна тебе на кілька хвилин? – поважно гукнув Ірину Вікторівну син.

Жінка завмерла на місці, сперлася на тростину і повільно повернулася до Костянтина.

– Чого ти хотів? – пробурчала вона. – Краще дітей своїх заспокой, бо вони у вас взагалі невиховані виросли! – Додала вона і погрозила онукам тростиною.

– Чому ти забороняєш їм на батуті стрибати, грати у пісочниці? – поцікавився у матері син.

-Тому, що вони вже дорослі, – з роздратуванням повторила жінка. – Пісок взагалі розкидають.

– Ви хіба не для цього їх встановили, щоби діти грали? – Втрутилася я в розмову чоловіка і свекрухи.

– Ну не для ваших дітей точно! – єхидно засміялася Ірина Вікторівна.

Ми з подивом витріщилося на літню жінку, що відганяла онуків від гойдалок.

– Самі на батуті стрибаєте, чи для краси? – вирішила пожартувати я, проте свекруха мої жарти не оцінила.

– Тут грають маленькі діти, а не ваші здоров’яки, – пробурчала вона.

– Які діти? – спитав Костянтин, якого слова матері дуже здивували. – Хто, крім наших дітей, яких ти ні до чого не підпускаєш, тут ще буває? Наскільки я пам’ятаю, син у тебе лише один, і це я…

– Щовихідних до мене подружки з онуками приїжджають, – з гордістю промовила вона.

Вона ніби не бачила нічого дивного в тому, що дозволяє стрибати на батуті й гойдатися на гойдалці всім, окрім своїх онуків.

– Цікавий розклад, – похитав головою чоловік. – Нашим дітям не можна, а чужих ти пускаєш. Це взагалі, як може бути?

– Тобто своїх під зад мішалкою, а чужі – ласкаво просимо?! Ти хоча б вдумуєшся в те, що говориш і що робиш?!

– Поки деменції в мене немає, тож так, я все розумію! – огризнулася Ірина Вікторівна. – Ваші діти весь батут затопчуть, а до мене сьогодні гості приїдуть!

– Вони ж босоніж…

– У них п’яти набагато брудніші, ніж туфлі, – уїдливо промовила вона. – Нема чого тут лазити!

Костянтин хотів заперечити матері, відчитати її за поведінку та образливі слова, стосовно своїх онуків, але тут несподівано біля хвіртки посигналила машина, і Ірина Вікторівна стрімголов побігла зустрічати гостей.

– Загалом слів немає! – З образою процідила я і покликала дітей. – Сашко, Паша, поїдемо додому!

Хлопчики не встигли підбігти до мене, як у двір ввалилися галасливі діти. Ледве не збивши нас з ніг, вони поспішили до батута і почали застрибувати на нього прямо в брудних сандалях.

– Їм, мабуть, тут все можна, – з досадою вимовила я і погладила своїх дітей по волоссю.

– Мамо, а нам чому не можна туди? – хлопчики запитливо глянули на мене.

– На це запитання має ваша бабуся відповідати, – важко зітхнула я і розгублено знизала плечима.

Мені було дуже прикро стежити за тим, як Ірина Вікторівна бігає перед чужими дітьми, а своїх рідних онуків не помічає.

Я бачила, як очі дітей сповнилися слізьми, і як вони із заздрістю дивилися на хлопчиків та дівчаток, які стрибали на батуті й голосно верещали.

– Поїдемо до парку кататися на каруселях і їсти морозиво? – Запропонувала я дітям, згадавши, як їх можна розвеселити.

Не попрощавшись зі свекрухою, ми з дітьми пішла до машини. Слідом за нами прийшов Костянтин.
Він теж був не дуже задоволений тим, як повелася мати, і як показала, хто для неї цінний.

Після цього інциденту ми з дітьми більше не відвідували Ірину Вікторівну, і та, здавалося, не переживала з цього приводу.

Близько п’яти років бабуся не згадувала про те, що має онуків. Але несподівано мені зателефонувала й осудливо запитала:

– Чого це онуки мені не допомагають? Картоплю треба копати, пришли хлопчаків до мене!

– Чому ви мені дзвоните? Їм і дзвоніть, – впевнено відповіла я. – Якщо вони погодяться, то заради Бога…

– Чого це я їм дзвонитиму? Ти мати, ти їм і накажи, – вибагливо промовила вона.

– Ні, – коротко заявила я. – Ви, мабуть, не пам’ятаєте, як виганяли їх із батута? А вони досі пам’ятають про це, та ображаються на вас! Тому я раджу вам запросити на допомогу тих дітей, яким ви тоді віддали перевагу.

Свекруха мої слова сприйняла зі злістю. Вона облила мене з ніг до голови обуренням, та претензіями.

– Це все ти винна! – Закінчила довгу тираду Ірина Вікторівна і поклала слухавку.

Більше вона не дзвонила ні мені, ні синові, вирішивши, що він також винен у тому, що його діти не хочуть їй допомагати.

А я сиджу, і думаю, що там звісно не деменція, а байдужість, нахабство, недолугість та придуркуватість, яка витіснила з її мізків всі добрі почуття!

Чому так сталося, я навіть не уявляю! Але точно можу сказати, що буде далі – повний ігнор з нашого боку! Як постелишся, так і виспишся! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.