— Ні, не зможу, – каже Марина на запрошення приятельки поїхати разом із нею у вихідні на дачу.

— Поїхали, – переконує подруга, – ліс поруч, краса! За грибами сходимо, відпочинеш. Ну де ти буваєш? Ніякого життя немає!

Марина категорично відмовляється: не може, інакше на неї вдома чекає чергова істерика доньки. Донька в Марини єдина. Оленка, на яку мама не могла надихатися і яку виховувала без чоловіка, бо батько Олени почав дуже сильно пити і подружжя розлучилося.

— Носишся з нею, як із маленькою дитиною! – бурчить подруга, – у Оленки твоєї давно своя сім’я, а ти коли жити будеш?

Олені нещодавно виповнилося 32 роки, а Марині – 54. Коли Марина пішла від чоловіка з 7-ми річною донькою, то повернулася жити у квартиру батьків. Тож Оленка була світлом у віконці для мами, бабусі й дідуся. Про особисте життя Марина і не думала.

— Ми жили в трикімнатній квартирі, – пояснює Марина, – у мене ще сестра і брат старші, але на той час вони вже визначилися в житті, поїхали. Начебто й кімнат багато, Олена в одній, я в іншій, батьки в третій, а нікого не приведеш.

— Дитина велика, – одразу оголосила доньці мати Марини, – усе розуміє, та й сходила ти вже заміж. Не весело там? Значить, думай про доньку.

Марина й думала. Про доньку, про батьків, які з віком починали дедалі частіше хворіти. То за батьком довелося доглядати, то за обома разом. Сама не помітила, як проґавила Оленку.

У 18 років Олена пофарбувала волосся в кислотний колір, стала футбольною фанаткою, дедалі частіше пропадала в якихось сумнівних компаніях.

— А я відірватися не могла, – каже Марина, – двоє батьків і обидва лежачі були. Брат із сестрою далеко, вони грошима брали участь у житті батьків, а догляд – на мені.

Щойно не стало батьків, на Марину звалилася нова біда: Олена зробила невдале переривання, з ускладненнями. Лікарі прогнози давали дуже обережні, дочка впала в депресію, тож Марина побоювалася не тільки за її розум, а й за те, як би нічого дівчина з собою не вдіяла.

— Вийшла. І з депресії, і заміж, – сумно усміхається Марина, – привела до мене зятя наказовим порядком: це Микита, ми будемо з ним жити, скоро розпишемося. Я до них не лізла, але дочка то працювала, то ні, а зять і зовсім сім’ю утримувати не поспішав.

— Ну скільки ти будеш жити для доньки? – докоряли подруги, – Півтори ставки взяла, додому тільки ночувати ходиш? Гони їх у самостійне життя, тобі тільки 42 роки, ще сама можеш заміж вийти.

Але яке там заміж! Марина тільки доньці натякне, що зятю не завадило б на роботу влаштуватися, та одразу на крик та істерику: мовляв, розлучити мене хочеш із чоловіком? Хочеш, щоб я одна, як ти залишилася?

— Не розвела, – згадує Марина, – 6 років терпіла. Микита сам пішов. Дітей же в них не було. Точніше Олена думає, що через це, а мені здається, що він просто знайшов зручнішу шию.

Але мама знову почала переживати за доньку: як би вона знову кривою доріжкою не пішла, як би в депресію не впала, як би із собою що не накоїла! Адже нервова, смикана вся, нещасна.

— Вона за своєю Оленою, як за малою дитиною доглядала, – пліткують подруги, – Оленці приготує, Оленці розігріє, Оленці подасть, посуд вимиє, випере, попрасує і вдома прибере. Оленка – коняка здорова, гладка, на ній орати треба було, а Маринка її все берегла.

Три роки тому в ненаглядної Оленки знову з’явився чоловік. Саша був з однієї недалекої країни ближнього зарубіжжя. Без громадянства, без житла, без роботи. Жити Саша прийшов до Марини.

— Розписуватися не будемо, – заявила Олена матері, – і ти обережніше з ним, не треба на нього насідати. У нього зараз і так непростий період.

Непростий період у Саші затягнувся. Близько року він узагалі ніде не працював, потім влаштувався, але зарплату отримував невелику, і Марині з цих грошей не діставалося ні копійки.

— А на комуналку вони хоч тобі дають? – запитували знайомі жінки, – але ж працює Сашко і Олена кудись вийшла, ти говорила? А на харчування? І як живеш?

Молодь на харчування не давала. Благо, що Марина працювала на харчовому виробництві й багато чого «приносила» додому. Начальство дивилося на це крізь пальці, працівники не нахабніли. Але побутову хімію, та й багато продуктів не виходило «приносити», тоді Марина витрачала на це свої гроші.

— Оленко, – звернулася до доньки, коли терпіння вичерпалося, – ну твій же працює! Я собі не можу ні одяг купити, ні взуття. Усе йде на сім’ю, давайте якось скидатися чи що? Мені носити нічого і на роботу соромно ходити вже.

— Тобі носити нічого? Обновок немає? – зʼїлася на матір Олена, – А ми гроші збираємо! Мені лікуватися треба, щоб дитину мати! Чи ти хочеш, щоб від мене і цей мужик пішов? Чи тобі наплювати, що твоя дочка, єдина, зауваж, ніколи не візьме на руки свою дитину? Тобі начхати, чи будуть у тебе онуки чи ні?

— Та могла б я сказати їй, що не моя провина, що з дітьми так у неї виходить, усе я розумію, – ділилася Марина з подругою, – але Оленка ж тоді знову зірветься, від неї всього можна очікувати. Тільки-тільки жити почала спокійно зі своїм Сашком. Нехай уже вони спробують дитинку зробити.

— Ну і ну, – відповіла подруга, – бачила я твою Оленку та її чоловіка, бачила, вони не в лахміття одягнені. І кросівки на них не драні. Гаразд, поїхали до мене на дачу, відпочинеш хоча б від своїх вічних сковорідок і каструль. І на роботі вони, і вдома. Олена твоя, я вважаю, знахабніла. Далі, якщо на місце не поставиш, тільки гірше буде.

Тоді ще Марина могла зірватися і поїхати до подруги, але в другій половині минулого літа сталося диво: Олена чекала дитину. Без жодного лікування.

— Саша на дивані лежить, а ти навколо доньки з токсикозом мало не з віялом стоїш? – вимовила навіть рідна сестра, яка приїхала в гості, – Не набридло?

— Ой, – виправдовувала доньку Марина, – вона так важко дитину носить! Токсикоз, аналізи неважливі. Нервує, ти ж її знаєш. А їй не можна. Раптом це її єдиний шанс на дитину?

— А в зятя твого, у дармоїда – це теж шанс? Чи він із токсикозом мається? Він сміття винести не в змозі? Або посуд за собою вимити? Припиняла б ти, Марино все це. Гони їх на орендовану квартиру. Може тоді зять твій поворухнеться, заробляти почне!

— Ну і на які гроші вони квартиру зніматимуть? Та й дитині стільки всього треба.

— Щось бабуся з дідом маму на квартиру не погнали! – уїдливо викотилася на кухню, почувши слова тітки, Олена, – Прийняли, мене допомагали ростити!

— Так мати твоя не приводила до них зятя, і сама працювала, а взагалі, Марино, як знаєш, – махнула сестра рукою, – мені що? Приїхала раз на рік, живіть, як знаєте.

— Ось саме, – підтакнула Олена, – маму чоловік кинув, тому вона його до своїх батьків і не привела. Я виросла без батька. Моїй дитині теж такого бажаєте?

У квітні у Олени зʼявилася донька. Раніше терміну, слабенька, місяць дівчинка провела в лікарні, а коли виписали онуку, для Марини й зовсім почалося пекло. Приготуй, прибери, з дитиною посидь.

— Вона ж так і не розписалася із Сашком і батьківства не встановлювала заради виплат, – пояснює жінка, – він образився. Оленка його просить: посидь із дитиною, а Саша відповідає, мовляв, у дитини бабуся є, а батька немає.

— Куди ти у вихідні зібралася? – Олена округляє очі, – А я одна? Тобі мене ростити допомагали! Я в туалет не можу відійти від дитини! Невже внучка для тебе зовсім нічого не означає? Я так мучилася, щоб тобі (!) її подарувати!

І Марина відмовлялася від зустрічей із подругами, від рідкісних походів у гості або в кіно. Ось і цього разу відмовилася їхати за місто.

— А мужик узагалі у вас у домі для краси чи що? Перетворила тебе дочка на обслугу! – з гіркотою сказала Марині подруга, – Тільки прислузі платити належить, а ти сама своїй ненаглядній доньці приплачуєш, годуєш і її, і її співмешканця. Я розумію, що допомагати треба, але тут вже й не допомога, а знущання! Це треба так бездарно життя своє прожити…

Що думаєте? Чи є у вас поради для Марини?

КІНЕЦЬ.