Це все – противна невістка Олена: дівчина їй ніколи не подобалася. Це треба ж – налаштувати сина проти рідної матері! Тепер, напевно, і ключів їй не дадуть…

Засмучена Єлизавета вийшла з під’їзду і сіла на лавку, що стояла поруч: треба було трохи прийти до тями.

— Ти де?

— Я вдома!

— Тільки не бреши! Я вже п’ятнадцять хвилин ногами стукаю – а ти не відчиняєш!

Так, Єлизавета Юхимівна, після безуспішних дзвінків, уже давно стукала у двері до сина. Але – безрезультатно: або його не було вдома, або він не хотів пускати маму до себе. Обидва варіанти мали місце бути.

— А чому ти знову приїхала без запрошення?

— А що, я не можу до власного сина просто так, без запрошення, зайти в гості?

— Можеш, звісно, матусю. Але ми ж домовилися, що ти будеш заздалегідь телефонувати! Що тобі цього разу завадило це зробити?

Та нічого їй не завадило – просто мама Ліза не захотіла дзвонити! І якщо стільки років людина попередньо не дзвонила, чому вона має зараз почати це робити? З якого такого переляку? Вона ж – мати! Має повне право!

Але, на жаль, інші члени родини так не вважали. Решта – це двоє дітей Єлизавети Юхимівни – Люда і Валерій – та їхні супутники життя: Володя і Олена. Їхні маленькі діти не рахувалися.

Єлизавета звикла, що її слово – закон. І все має виконуватися остаточно і безповоротно. І вимовлене не обговорюється, а виконується.

Поки був живий чоловік, а Люда і Валерка ще не виросли, все було стерпно і цілком терпимо. Чоловік надто любив свою гарненьку Лізоньку, і, в принципі, був із нею згоден. І будучи розумною людиною, не звертав уваги на дрібниці.

А діти були ще занадто малі, щоб мати власну думку. Та й хто буде їх слухати малолітніх?

Але тепер чоловік відбув у інший світ, а в діток, що виросли, були свої сім’ї. І, незважаючи на це, Ліза Юхимівна, як її всі кликали, продовжувала лізти, як клоп у всі щілини, у справи родин доньки й сина.

Хоча прекрасно бачила, що це викликає виключно негативні емоції з боку дорослого населення: а кому ж це сподобається?

Поради і претензії слідували неабияк часто:

— Мама краще знає! Чому не зробили так, як я сказала? Навіщо купили цю дурну шафу? Як це – навіщо зайшла за вашої відсутності? А раптом щось сталося!

І якщо для Валери і Люди це була рідна мама і, тому, те, що відбувається, сприймалося не так огидно й негативно, то для решти – теща і свекруха: у принципі, чужа й настирлива тітка!

І ця чужа тітка не тільки лізла в брудному взутті в життя інших людей, а й брала в ньому активну участь. Тупочучи своїми калошами скрізь, та фігурально висловлюючись скрізь де тільки можна.

Питання: навіщо? Вони, що – інваліди? Безробітні? Потребують порад, будучи не в змозі прийняти найпростіше рішення? Звернулися до неї по допомогу? Ні, дорога Лізо Юхимівно! І ще раз – ні!

Живіть своїм життям. Займайтеся собою. Нудно на пенсії – знайдіть підробіток, опанувавши нову професію: он, скільки безкоштовних курсів!

Запишіться в який-небудь гурток. Зв’яжіть онукам по жилетці, чи що – нас влаштує будь-який варіант. Але не лізьте в наше життя – у вас є своє!

Із цим був цілковита марна трата часу: жінка чомусь не хотіла жити своїм життям, нічого не чула або не хотіла чути, продовжувала радити і, за її розумінням, «допомагати». Адже, хто допоможе, якщо не вона – рідна матуся!

Становище погіршувало ще й те, що всі три квартири були розташовані неподалік, так би мовити, у кроковій доступності: під час купівлі дітям житла це здалося дуже розумним.

Тому, під час відсутності однієї з родин, інші родичі поливали квіти і перевіряли, чи все гаразд: ключі були у всіх.

Поки діти жили по одному, мама часто навідувалася до них просто так: принести смачненького, дещо випрати чи прибрати на балконі, адже на це ніколи не вистачає часу.

А перед Новим роком навіть прикрасити ялинку! Так, вони прийдуть з роботи, а тут – сюрприз: миготлива ялинка і святковий настрій!

І це навіть віталося: спасибі за допомогу, матусю!

До того ж, Єлизаветі Юхимівні банально нікуди було себе подіти. Їй пощастило вже піти на пенсію, яка була непоганою. До того ж, у них із батьком були деякі накопичення, що давали змогу існувати безбідно, цікаво й різноманітно: хоч халву їж, хоч пряники.

А діти вже подорослішали і влаштували своє життя: Люда викладала англійську в школі і підробляла репетиторством, Валера працював рієлтором.

І в них усе було добре: обидва знайшли свої другі половинки, і в обох сім’ях уже підростали онуки.

Усі всюди встигали, практично не турбуючи Єлизавету проханнями про допомогу. І часта присутність у житті мами, бабусі, тещі та свекрухи в одному флаконі стала банально всіх напружувати: її виявилося занадто багато…

Чому б не поїхати на екскурсію або в будинок відпочинку, матусю. А унітаз ми вдома помиємо самі! Як це – немає часу? Чому це – не такі засоби для чищення? І якого біса перекладені речі в шафі? Як це – не лазила!

Лазила, мамо! Та ображайся хоч сто разів! І нам набридло!

На якийсь час усе затихало, але мама і діти були не образливими і відхідливими. Тому, після невеликої перерви, Єлизавета Юхимівна знову з’являлася в житті своїх чад і домочадців.

Ось і сьогодні, трохи подувшись, мама вирішила здійснити черговий візит до квартири сина. Але кількість уже перейшла в якість, і потяг поїхав в іншому напрямку.

— Так, і ключ чомусь не підійшов – навіть не вставляється! – з обуренням продовжила жінка.

— Ти що, поміняв замки? Це просто – плювок у душу, Валерію! Я цього не потерплю!

— Ну, що ти, матусю – як я можу завдати тобі такого удару! Я б ніколи так не вчинив!

— Тоді що відбувається? Де всі?

— Ми всі вдома. Так, у себе вдома – ми вчора переїхали! А замки поміняв новий господар квартири! Алло, мамо, алло – я тебе не чую!

Але жінка вже відключилася – вона перебувала в стані шоку: як це – переїхали? Переїхали і нічого не сказали рідній матері? Як же так? Вона до них – з усією душею, а вони…

Це все – противна невістка Олена: дівчина їй ніколи не подобалася. Це треба ж – налаштувати сина проти рідної матері! Тепер, напевно, і ключів їй не дадуть…

Засмучена Єлизавета вийшла з під’їзду і сіла на лавку, що стояла поруч: треба було трохи прийти до тями. Але чому ж Люда, донька, нічого їй не сказала? Вона ж, напевно, була в курсі!

Зараз вона їй подзвонить і все з’ясує! Ну, і заодно, всім задасть – знатимуть, як ігнорувати улюблену матір!

Люда була в курсі. На запитання, чому не сказала про переїзд брата, відповіла:

— А навіщо?

Єлизавета очманіла ще більше:

— Тобто, як це – навіщо?

— Так – навіщо? І якби ти дізналася про це заздалегідь, що б це змінило, мамо? – поставила запитання, що напрошується саме собою, Люда.

— Та все: Я б заборонила вам переїжджати!

— Ось-ось! – задоволено промовила донька. – Тому тобі й не сказали!

— Але в тебе ж від мене немає секретів?

— Звісно, ні, матусю. Тому слухай уважно: ми теж переїхали! І теж учора. Тож, якщо захочеш прийти в гості – попередньо телефонуй!

— Куди переїхали? – знесиленим голосом запитала Єлизавета Юхимівна: усе, виявляється, було дуже серйозно.

— Ми купили квартиру в іншому районі!

— Подалі від мене? – до мами стало потихеньку доходити. І вона, не чекаючи відповіді від доньки, яка б її засмутила ще сильніше, відключилася.

— Чого зажурилися, Лізавета? – біля неї зупинився сусід сина, Петро Іванович – вони були заочно знайомі. – Полетіли Ваші пташенята? І, що – невже матусю не попередили?

Сусід, звісно, був у курсі щодо переїзду. Усі були в курсі! Одна вона – ні.

— Так, уявіть собі – не попередили! – з обуренням і викликом вимовила мама Ліза.

— Ой йой! – нещиро сказав сусід. – А, може, Ви їх замучили своєю увагою?

— Як це – замучила? Чому? – здивувалася жінка. – Хіба увагою можна замучити?

— Звісно, можна! Вам же вдалося!

— Що ви собі дозволяєте, Петре? – обурено сказала Єлизавета Юхимівна.

— А то, може, сходимо куди-небудь? – несподівано запропонував Петро Іванович симпатичній вдові: він був чудово обізнаний про її сімейний стан.

— У сенсі – сходимо?

— Та в прямому: часу ж у вас тепер вільного буде сила-силенна, як я розумію! Ну, то що – в кінематограф? Квитки я замовлю! А фільм дуже хвалять!

І, помітивши насторожений погляд жінки, додав:

— Та не хвилюйтеся ви так – не полізу я до вас цілуватися! І квитки візьму не на останній ряд!

«Який на нахаба – одразу про поцілунки!» – подумала Єлизавета, і, дивлячись на усміхненого на весь білозубий рот Петра Петровича, несподівано подумала, що з ним би вона із задоволенням поцілувалася…

І раптом відчула, що чомусь уже не згадується образа, завдана їй дітьми. Наче жінка вийшла з гіпнозу чи позбулася невідомого мороку.

А, справді: хай миють туалети й наряджають ялинки самі! І що це вона до них прив’язалася? Навіть самій стало цікаво…

КІНЕЦЬ.