-Толіку, ти до мене більше не приходь. Гаразд? – спокійно попросила я.

-У сенсі? Сьогодні не приходити? – не зрозумів Толік.

Був ранній ранок, Толік вже стояв на порозі в коридорі. Він поспішав працювати.

-Ні, взагалі не приходь, – уточнила я.

-Хм … Що трапилося, Дашо? Коротше, я тобі зателефоную вдень, – Толік поспішно поцілував мене і втік. Я зачинила за ним двері.

Полегшено зітхнула.

…Я довго не наважувалася вимовити ці слова. Мені вони далися нелегко. Толік був майже рідною людиною.

Цієї ночі я була пристрасною і ненаситною. Я прощалася. Толік нічого не зрозумів, не здогадався.

Він лише здивувався:

-Даша! Ну ти сьогодні розумничка. Богиня! Будь завжди такою! Кохаю тебе, мала!

…Ми ​​колись дружили сім’ями. Я, мій чоловік Рома, Толік та його дружина Білка (так він люблячи називав свою Беллу).

Молодість була галаслива, невгамовна і безшабашна. Сказати правду, Толік завжди мені подобався. Якщо я купувала сукню, туфлі, сумочку, то трошки й для Толіка. Уявляла, чи сподобається обновка Толику? Білка була моєю найкращою подругою.

Скільки нам довелося пройти разом! Навіть згадати все важко. Я знала, що Толіку я теж подобаюсь. Але дистанція між нами завжди дотримувалася.

При спільних зустрічах Толік мене ніжно обіймав, шепотів на вушко:

-Дашо, я так скучив!

Загалом, я думаю, коли люди дружать сім’ями, обов’язково є симпатії один до одного. Я маю на увазі – чоловіки до жінки чи навпаки. Людина ласа на спокуси. Напевно, хтось комусь дуже подобається, а хтось закоханий у дружину друга. Тому й дружать. До певного часу…

Я не вірю в дружбу чоловіка і жінки. Напевно, між такими “друзями” було ліжко, чи є, чи буде. Швидше за все, ці друзі до “товаришуються”… Це все одно, що біля копиці сіна розпалювати вогонь. Не помітиш, як, рано чи пізно, усе вщент згорить.

Можливо, є винятки. Рідкісні.

…Мій Рома солодко облизувався і поглядав на Білку. Я це неодноразово помічала і давала потиличники чоловікові. Рома сміявся і відмовлявся:
-Даша, не мороч голову! Ми ж друзі!

А потім, сміючись, додавав:
-Не грішить той, хто в землі лежить.

У Беллі я була певна, як у собі. Вона не переступить дозволену грань. А ось мій Рома любив збирати малину у чужих садах. Тому ми й розлучилися через двадцять років спільного життя.

Рома одружився з однією ось такою “малиною”, коли вона забелькотіла про майбутнього спадкоємця. На той час наші діти, подорослішали, та покинули рідну домівку. Зібрала я Ромі валізу і благословила на другий шлюб.

“Ну от і прийшла та сама жіноча самотність” – спочатку журилася я.

Білка з Толіком часто забігали у гості та намагалися мене втішати. Слід зазначити, я зовсім не страждала. Хоча геть усі свята розлюбила. Доводилося ходити з кута в кут по квартирі. Саме у свята гостро відчуваєш самотність. Нема з ким словом перекинутися, посваритися, поплакатися, зрештою.

…Через три роки, овдовів Толік. Так, від такого горя не відмолишся, не відхрестишся. Белла сильно хворіла цілий рік і перед тим, як піти назавжди “заповідала” свого коханого чоловіка мені.
Так і сказала:

-Даша, наглядай за Толею. Не хочу, щоб він іншій бабі дістався. А ти завжди йому подобалася, я це відчувала. Живіть разом.

Толік погорював певний час, поставив дружині гранітний пам’ятник, посадив гарні квіти. Згодом почав навідуватися до мене. Я з відкритою душею приймала, допомагала пережити втрату дружини.

Я готова була оповити нещасного вдівця теплом, опікою, любов’ю. Нам із Толіком було що згадати, з чого посміятися, з чого посумувати.

…Багато ми відступили у житті. Радості та прикрощі ділили навпіл. Я і Толік зблизилися ще тісніше.

Однак, з часом, я почала обтяжуватись цим зв’язком. Нескінченно дратувалася на Толю, сперечалася з ним з приводу і без, чіплялася даремно. І взагалі, зрозуміла – ну не моє це! Не моє!

Запах не той, ліжко холодне, гумору немає. Мені здавалося, що Толік розмовляє, як сліпий про червоне. Мова його не подобалася категорично. Говорить зранку до вечора, а слухати нічого.

Толік був нудним, надто акуратним, перебірливим у їжі, в одязі. Словом, як місяць не світитиме, все одно не сонечко. Мабуть, Белла дуже любила Толіка, коли всі його викрутаси терпіла?

Почалися в мене душевні муки. Можливо, я вже звикла жити сама, без зайвих квартирантів. Вся моя симпатія до Толіка безвісти зникла. І коли Толік просто почав мене бісити, я запропонувала мирно розлучитися. Вирішила для себе: подарую дивовижну ніч (нехай запам’ятає!) і розбіжуся з Толею назавжди.

Що стосується Толіка, він шалено мене кохав і вважав, що все у нас чудово і взаємно. На всі мої випади відповідав безневинною посмішкою. Руки мені цілував, поглядом не образив. Він ніколи зі мною не сперечався, не ображався.

Бувало, наївно посміхнеться:

-Дашо, не гнівайся. Я все владнаю. Тобі не вдасться зі мною порвати. Не відпускай мене, не розтискай пальці. Хто ще тебе любитиме, як я?

І справді, хто? Після слів Толіка я зазвичай танула, як воскова свічка.

…Толік зателефонував мені у свою обідню перерву.

-Даша! Що сталося? Ти в порядку? – хвилювався Толік.

-У порядку. Приходь раніше. Я страшенно скучила, – винувато відповіла я.

Ну, думаю, ти ж моя валіза з відірваною ручкою: і викинути шкода, і нести незручно…

Наші з Толею дороги сплелися докупи.

А що накажете робити? Кинути на свавілля долі нещасного вдівця? Пропаде бідолашний…

КІНЕЦЬ.