— Семенова, ти така дивна! У тебе всі вдома?

— Мама на роботі. Удома тільки бабуся…

Дружний сміх гримнув, змусивши Аню відсахнутися і почервоніти від досади. Знову щось не те ляпнула!

Важкий рюкзак, що лежав біля ніг дівчинки, раптом опинився в калюжі, і однокласники знову покотилися зі сміху.

— Так їй і треба! Молодець, Макс! Вона ж зовсім ку-ку! Навіщо тільки її в наш клас перевели?

Далі посипалися образи, і Аня затиснула вуха руками, зціпила зуби і почала лаяти себе. Тільки б не заплакати! Тоді – все! Після цього залишиться тільки сказати мамі, щоб забирала документи і з цієї школи, а цього робити не можна. Адже тепер їм нікуди йти. У мами рідних немає. Вона сирота.

Стару квартиру, де вони жили з татом, продано, і тепер вони живуть із бабусею, яка погодилася їх прийняти. Баба Зоя їм не рідна. Вона тітка батька Ганни. Крім неї, ніхто з родичів не погодився допомогти Ані з мамою після того, як тата не стало.

Анюта зробила крок до калюжі, щоб забрати рюкзак, але її різко штовхнув хтось, і вона полетіла на брудну, після минулої зливи, землю, встигнувши тільки подумати, що білі колготки, які мама купила їй для концерту в музичній школі, тепер не відіпрати. Та й на сам концерт вона тепер точно запізниться, адже потрібно буде зайти додому, щоб переодягнутися.

— Ха, Макс, та ти просто красунчик! Так впоратися з цією ненормальною! Гаразд, хлопці, пішли звідси! Бувай-бувай, дефективна!

Аня ще встигла підкинути очі й побачити глузливий погляд, який кинув на неї Максим. Шкода! Цей хлопчик їй сподобався спочатку. Коли вона тиждень тому прийшла в клас, перелякана від змін і гадаючи, що на неї чекає там, нова вчителька посадила Аню саме з Максимом.

— Тепер тут твоє місце, Ганнусю. Максиме, розкажи Ані, як у нас усе влаштовано, і допоможи їй перший час, добре? Я на тебе сподіваюся! – Ольга Петрівна чомусь суворо подивилася на хлопчика, але Анюта не надала тоді цьому значення. Хіба мало? Може, він просто бавився на перерві або домашнє завдання не зробив.

Тепер Аня розуміла, чому Ольга Петрівна така сувора була з Максом. Злий! Він просто злий! Хіба може добра людина бути настільки жорстокою? Що вона йому зробила? Чим насолила, якщо він ось так… За що?!

Сльози все-таки прийшли, і Аня тепер навіть не намагалася встати. Образа затопила душу, не даючи дихати як слід. Схаменулася Аня занадто пізно.

Інгалятор був у рюкзаку, рюкзак у калюжі, а вона сама задихалася на її краю, вже не в силах дотягнутися до рятівної кишеньки.

— Дівчинко! Ти що? Тобі погано?!

Якась жінка зупинилася поруч з Анею і в дівчинки ще вистачило сил кивнути. Потім усе стало спочатку сірим, потім чорним і Анюта ніби ковзнула в цю темряву, все ще намагаючись зловити хоча б ковток повітря. Вона навіть не встигла злякатися.

Прокинулася Аня в кабінеті шкільної медсестри. Поруч зʼюрмилися якісь люди, щось говорили, навіть лаялися. Але Аня не звертала на них уваги.

Вона дихала.

Двері до кабінету відчинилися, на порозі з’явилася мама, і тут Аня знову заревіла, перелякавши медсестру, директорку школи і свою рятівницю, яка про щось спитала з обома.

— Анюто!

Теплі мамині руки обійняли її, і Аня притулилася до тієї, що дарувала їй спокій і поруч із якою дихати було легко й вільно завжди навіть без інгалятора.

— Що ти? Що сталося?

Аня тільки схлипувала, не в змозі відповісти, але тут втрутилася жінка, яка знайшла її в шкільному дворі.

— Хіба так можна?! Дитина у вас хвора зовсім, а ви її до школи відправляєте! Їй удома сидіти треба! Вона ж інвалід!

— Ні! Аня – не інвалід! – голос мами зірвався, і Анюта схопила її за руку. – Тихіше, рідна, я в порядку! – Ніна схаменулася. – Прошу вибачення за мою реакцію. Перенервувала. Спасибі вам величезне за допомогу!

— Нема за що! Але поясніть мені, чому ваша дівчинка не знає, що робити, коли в неї трапляється напад?

— Я знаю! У мене інгалятор є! – Аня пошукала очима рюкзак. Ось він, мокрий, брудний, стоїть на підлозі біля столу медсестри. Значить, хтось приніс його сюди слідом за Анею.

— Тоді поясни мені, миле дитя, чому ти ним не скористалася, коли тобі стало недобре?

Аня змішалася. Розповідати про тих, хто так вчинив із нею, чи краще не варто?

Вона вже дуже добре знала, що люди бувають злими й несправедливими. І причини, які штовхають їх на дивні вчинки іноді бувають дуже дивними. Так було з бабусею, яка вигнала Аню з матір’ю з татової квартири.

— Ви мені ніхто! Мій син узяв тебе з дитиною. Я була проти. А тепер що? Я маю з вами чимось ділитися? З якого дива?

Аня пам’ятала, як бабуся, яку вона вважала своєю, стискаючи кулаки, кричала на маму. Як мама мовчки збирала речі, не кажучи ні слова у відповідь. Пам’ятала, як вони їхали в таксі, і Аня запитала в матері:

— Чому ти їй нічого не відповіла?

— А навіщо? – Ніна, стиснувши долоньку доньки, хитала головою. – Що змінилося б від цього? Формально вона має рацію, донечко. Квартира ця належить їй. Ми там не прописані. Та й тата більше немає. Розумієш? Це найважливіше. Його немає, а бабусі дуже боляче зараз. Батьки не повинні ховати своїх дітей, Аню. Це дуже страшно… Тому, я хочу, щоб ти розуміла – бабуся злиться не на нас із тобою. Вона злиться на цю несправедливість.

У неї нікого більше немає. Тато був її єдиною дитиною. А тепер уяви на мить, який це біль… Тобі важко, адже ти ще маленька, а я її розумію дуже добре. І знаю, що вона зовсім непогана людина. Інакше не допомагала б мені виховувати тебе стільки років. Адже тобі було всього кілька місяців, коли я вийшла заміж за твого батька. Я не називаю його твоїм вітчимом, тому, що він любив тебе і був тобі справжнім татом. І бабуся тебе теж любила. Я це бачила. Нехай по-своєму, так як уміла, але любила.

— Тоді чому зараз перестала? – Аня здивовано дивилася на матір.

— У мене немає відповіді на це запитання, маленька. Я можу тільки припустити. Але це все поки що тобі абсолютно ні до чого. Я розумію, що тобі страшно, але в нас усе буде добре. Тому, що ми разом. Нас двоє. А вона одна… Ань, абсолютно одна, розумієш? Крім сестри в неї тепер нікого й немає. Вони багато років не спілкувалися. Не знаю чому, але це так. Так, кому тепер гірше?

— Бабусі…

— Ось саме…

Із цієї розмови Аня зрозуміла, що люди не завжди відповідають за свої вчинки. Іноді за ці вчинки відповідають емоції чи злість. А це не вважається. Бо подумає людина як слід, а потім вирішить, що була неправа. Як бабуся. Вона приїхала через рік до своєї сестри, у якої жили тепер Аня з матір’ю, і попросила вибачення. І мама її пробачила. Але гроші брати відмовилася категорично. Аня не знала, правильно це чи ні. Але бабуся Зоя це рішення схвалила.

— Правильно, Ніночко, там, де не мусиш і віддавати потім не доведеться. Я одна. Квартиру вам відпишу. А сестра… Добре, що совість прокинулася в неї. Хоче допомогти? Нехай на дівчинку рахунок відкриє. Так краще буде. І нічого не бійтеся. Ви тут тепер прописані. Вигнати вас ніхто не посміє. Треба тільки заповіт буде оформити, щоб узагалі жодних питань не було. Яка різниця, хто кому рідний? Вітя дітей мати не міг. А Ганнуся йому стільки радості подарувала! Він її своєю вважав.

— Так воно й було. Кращого батька для неї я б і не бажала.

— Мені можеш не пояснювати. Я знаю.

Чомусь усе це згадалося зараз Ані, і вона опустила голову:

—Я просто впала і розгубилася. Боляче було.

Прикривши долонькою дірку на колготках, Аня крізь сльози посміхнулася незнайомці:

— Дякую! Ви мене врятували!

— Ой, перестань! Нічого такого я не зробила. Пообіцяй мені тільки одну річ, добре?

— Яку?

— Ти будеш обережнішою наступного разу!

— Обіцяю!

Уже вдома Аня розповіла матері про те, що трапилося.

— Я завтра ж піду до школи і поговорю з Ольгою Петрівною.

— Мамо! Не треба!

— Чому, Аню? Вони ж не зупиняться! Давай переведемо тебе в інший клас або в іншу школу? Тут неподалік є ще одна. Вона, звісно, далі від дому, але, можливо, там…

— Так і будемо бігати? – Аня закуталася в плед і підібгала під себе змерзлі ноги. Опалення вже вимкнули на літо й у квартирі було прохолодно. – Мам, я думаю, що це неправильно!

— А правильно, мені бігти стрімголов, тому, що подзвонили зі школи і сказали, що ти знепритомніла? І це добре ще, що робота дозволяє. А якби я, як раніше, працювала в лікарні? До мене навіть додзвонитися б не змогли! Анюто, мені страшно! А якщо з тобою щось трапиться?

— Мамо, ну чого ти?! – Аня кинула смикати плед і подивилася на матір. – Я сама не знаю як правильно. Але й бігати все життя як заєць не хочу. Так, я дивна. Біла ворона, як вони кажуть… Я не розумію їхніх жартів, не розумію, чого вони від мене хочуть. Але я не дурна!!

Останню фразу Аня викрикнула так голосно, що з кухні прибігла баба Зоя.

— Ви чого тут? Що за крик? Анюто! Тобі не можна нервувати! Забула? Давай я тобі чайку гаряченького зроблю? Хочеш?

— Хочу! Бабусю, що мені робити? Як ти думаєш?

Зоя Олександрівна глянула на Ніну і зітхнула.

— Матері твоїй видніше, Ганнусю. Вона за тебе відповідає. Їй і вирішувати. Але в чомусь я і з тобою згодна. Бігати все життя від проблеми – це не справа. Так, Ніно? Сама ж мабуть, так не робила? Що ти головою хитаєш? Я знаю, що не робила. Сама ж мені розповідала. Сильніших за тебе я в житті жінок не зустрічала.

Втратити батьків, пройти дитячий будинок, а потім гуртожиток, ростити дитину без допомоги і підтримки, а потім влаштувати все-таки своє життя – це щось неймовірне. Будь-яка зламалася б. Але не ти! І Аня нітрохи не слабкіша за тебе. Дві школи змінила, прізвисько невтішне отримала, а сама? І вчиться чудово, і в конкурсах бере участь. Он, усю полицю кубками й нагородами уставили, і ще стільки ж у коробці лежить. Мало? Ти, Анютко, може й біла ворона, але точно не дурна! І нічого недалеких людей слухати! Нехай спробують так як ти, а я на них подивлюся!

Зоя Олександрівна від хвилювання аж підстрибувала, кажучи все це, і Аня мимоволі почала посміхатися від кумедного видовища, а потім і зовсім розсміялася. Відкинувши плед, вона встала й обійняла бабусю.

— Спасибі! Тепер я, здається, знаю, що мені робити. Якщо не вийде, тоді, мам, переведеш мене в іншу школу. Гаразд?

Ніна з тривогою дивилася на доньку. Що вона таке придумала?

А задумка Ані була дуже проста. У школі готували концерт до ювілею школи. Вона спочатку посоромилася зізнатися Ользі Петрівні, що вміє грати на гітарі і співати. Тепер же Ані здалося, що це непогана можливість дати зрозуміти однокласникам, хто вона така. До концерту залишалося ще два тижні і Аня зосередилася на тому, щоб не відповідати на нападки з боку однокласників. Зі школи її тепер зустрічала бабуся, і Аня раз у раз чула за своєю спиною глузування і знущання.

— За ручку б ще взяла! Маленька…

Аня не переставала дивуватися. Що вона такого зробила цим людям, що вони так її не люблять? І нехай вони діти, але вони ж уже люди, хоч і маленькі… Навіщо вони так?

Відповіді в неї не було.

Максим, після того, що сталося, з нею більше не розмовляв. Він мовчки сидів поруч, відсунувшись на край парти так, немов Аня була прокаженою. Про те, що буває така хвороба, їй якось розповіла бабуся Зоя. І Аня пам’ятала, що раніше це могло означати тільки одне – людина ставала вигнанцем для суспільства.

Але, дивна річ, прокаженою Аня себе не відчувала анітрохи. Навпаки, вона роздивлялася своїх однокласників і розуміла, що злість і дурість куди заразніші, ніж будь-яка хвороба, а лікуванню, на жаль, майже не піддаються. І якщо від прокази ліки знайшли, то від цієї напасті, можливо, ніколи й не придумають.

Концерт відбувся. І Аня виявилася абсолютно права. Її голос і майстерна гра привели тих, хто ще вчора глузував із неї, в подив і замішання. Уперше, після того як вона перейшла до цієї школи, їй у спину летіли не смішки, а здивоване:

— Нічого собі! Ти чула? Хто ж знав, що вона так може?!

Хтось підійшов до неї відразу після концерту, щоб запитати, де вона навчилася так співати, а хтось просто поглядав здалеку, не наважуючись заговорити з «білою вороною». І тільки Максим пішов із залу ще до того, як Аня закінчила грати. Вона бачила це, але питати, чому він так вчинив, не стала. Навіщо? Прийде час і все стане на свої місця…

Час прийшов, але місця, які він визначив для хлопців, виявилися не найкращими в партері життя.

Лише через тиждень після концерту, Максим потрапив під машину. Він повертався додому з тренування і біля самого будинку ступив на проїжджу частину, підспівуючи пісні, що звучала в навушниках. Водій, який його збив, відреагувати на появу хлопчика просто не встиг. Пішохідного переходу в тому місці не було, а отже можна було їхати швидше, що він і робив, поспішаючи додому після роботи.

Аня прийшла в лікарню одразу, щойно Максима перевели з реанімації у звичайну палату.

— Привіт!

Букетик ромашок, які дівчинка принесла, ліг на ковдру і Максим закричав.

— Навіщо ти приперлася?! Я тебе кликав? Що тобі треба?!

— Фу! Який ти злий! – Аня похитала головою і посміхнулася. – Навіщо-навіщо! Полуницю тобі принесла! Ось! Твоя мама сказала, що тобі вже можна. Дивись яка гарна! Хочеш?

— Ні! Забирайся! – Максим відвернувся і смикнув на себе ковдру так, що ромашки полетіли на підлогу.

Аню це анітрохи не збентежило. Вона озирнулася на Ніну, що стояла в дверях палати, і похитала головою: «Не заважай мені!»

Того дня вони з Максимом так і не поговорили. Аня просто посиділа трохи поруч із ним, вимила полуницю, яку принесла, розклала на блюдце, і пішла.

Говорити Максим з Анею почав тільки на третій день. Уривчасто кидав їй якісь незначні репліки, злячись на себе і бажаючи тільки одного – щоб ця нестерпна дівчина забралася з його життя куди подалі і ніколи не нагадувала б про себе.

А ще за тиждень він упіймав себе на тому, що чекає, коли відчиняться двері палати й Аня увійде зі своїм незмінним:

— Привіт! Як справи?

Інвалідний візок і операції одна за одною. Лікування і реабілітація були дуже довгими. Максим зривався на матір, на батька, на Аню, яка весь цей час була поруч.

— Навіщо тобі це треба?!

— Тому, що це треба тобі! – Аня незворушно простягала другу гітару, на якій вчила його грати. – Давай! Не лінись! У тебе вже добре виходить, але цього мало!

Перші самостійні кроки без милиць Максим зробив тільки через рік після аварії.

А ще через півроку він повернувся у свою школу. Накульгуючи, але вже на своїх ногах. Однокласники, жоден з яких за весь цей час не провідав його, загуділи, зустрічаючи, а Макс підійшов до своєї парти, відсунув убік чиїсь підручники і пошукав очима Аню.

— Ось ти де! Чиї пожитки? Це моє місце!

Аня усміхнулася і похитала головою:

— Так? Добре, що ти знаєш тепер, де воно. Підручники мої поверни туди, де були, і сідай поруч. Ти що, вже забув, де сидів раніше? А я пам’ятаю! Ось так. А тепер… Привіт! Як справи?

КІНЕЦЬ.