Мене невістка, змія така зелена, вирішила життю повчити. Каже, що не треба було домогосподаркою сидіти та сім’єю займатися, а треба було працювати.

Мовляв, ось тоді мені б нічия допомога не була потрібна і я від сина відстала б. І що вони мені взагалі допомагати нічим не зобов’язані. Ну, тоді і я їм нічим не зобов’язана.

Я насправді у своєму житті майже не працювала. Після весілля чоловік переїхав служити і я слідом за ним. А там роботи для цивільних не було.

Тому дружини офіцерів займалися, хто чим, але переважно дітей няньчили. А що там ще робити, якщо не дітей?

По гарнізонах нас із чоловіком помотало добре. Я пам’ятаю всі ці переїзди в нікуди з дитиною на руках. Тільки речі розкладеш, як нове призначення, знову все хапай, поїхали. Десять років так їздили. Потім вже отримали призначення у велике місто, де й осіли.

Тоді в нас уже було двоє дітей – старший син восьми років та молодший трирічний. Я тоді думала вийти на роботу, але куди? Я з цими переїздами ні досвіду до ладу не напрацювала, ні професію не отримала.

Освіта у мене була, але коли я її отримувала? Тільки йти вчителем у школу, але цей варіант мене не надихав.

Чоловік вирішив проблему швидко. Сказав, що отримує він нормально, тож я можу займатися лише сім’єю. Сказав обживатися, повністю брати на себе домашні турботи і його цим не турбувати.

А він забезпечуватиме сім’ю всіма матеріальними благами. Звертатися до нього тільки якщо сама проблему не можу вирішити ніяк. Отак ми й поділили обов’язки.

Я виховувала синів, готувала, прала, зустрічала чоловіка з роботи. Була йому надійним тилом, як він сам завжди сміявся. Про пенсію і старість не думалося. Жили ми добре. Навіть ще один син зʼявився, коли вже й не чекали дітей.

Максим – наймолодший син, зі старшим братом у нього різниця майже у двадцять років. Максим у мене зʼявився у сорок три роки. Звичайно ж, йому приділялася особлива увага, адже його брати були вже дорослими, уваги до себе не вимагали та й мені могли допомогти по дому.

Чоловіка мого не стало три роки тому, це було дуже боляче та раптово. Діти вже дорослі, я залишилася в будинку зовсім одна. У старших були вже свої сім’ї, свої діти, а Максимові виповнилося двадцять років.

Навчався на платному в університеті. Довчили його всіма родичами, брати осторонь не залишилися.

Ми з чоловіком свого часу постаралися, щоб у кожного сина було по квартирі як старт у житті. Щось самі збирали, щось виручили з продажу спадщини, але змогли кожному із синів купити по однокімнатній.

Старші сини вже давно продали свої квартири та взяли більше житло, де й живуть сім’ями. А молодший живе у тій квартирі, яку ми подарували.

Усі квартири були оформлені на мене, так вирішив чоловік. Казав, то хлопці молоді, можуть справ наробити, а так хоча б при житлі залишаться.

Тож квартири продавати я їм дозволяла, коли переконувалась, що на них не хочуть просто нажитися. Але з невістками мені пощастило, обидві розумниці та красуні, хоч і з характером, але душевні. Лише третя підвела.

Рік тому Максим одружився. Я доброзичливо поставилася до його нареченої, хоча вона поводилася якось відсторонено. Думала, що вона звикне, відійде, не лізла до неї. Живуть вони у квартирі сина, яка поки що належить на паперах мені.

Я жінка вже не молода, а після того, як чоловіка не стало здоров’я сильно похитнулося. Не все тепер я можу зробити без сторонньої допомоги.

Мені по черзі допомагають сини та невістки. Молодший син до свого весілля теж в допомозі не відмовляв. А як з’явилася дружина, то я сина майже й не бачу.

Кілька разів я його просила, він все відмовлявся, що часу нема, не може він, тільки якщо потім. Доводилося просити інших синів.

Але недавно мені довелося міняти холодильник, старий зламався. Старший син працював, середній у відрядженні, попросила допомогти молодшого.

Потрібно було з’їздити зі мною, подивитися, порадити, я ж у цьому взагалі не розумію. Він відмовив. Довелося через день їхати зі старшим. Хоча без холодильника незручно, добре хоч балкон вже холодний.

Потім треба було один холодильник спустити, другий підняти. У фірмі вантажники сказали що тільки через два дні доставлять, тому знову довелося дзвонити синам. Старший приїхав без запитань, а телефон Максима взяла дружина. Сказала, що чоловік спить.

– Ти його розбуди, будь ласка, тут потрібна його допомога. Холодильник незабаром привезуть новий, треба старий спустити, новий затягти. Брат на нього тут вже чекає.

Вона, сопля двадцятирічна, голос на мене підняла, відчитала, ніби я їй ровесниця, заявила:

– Ви вже задовбали сина, коли ж ви від нього відстанете. І взагалі можна не дітей смикати, а вантажників найняти.

– У мене троє синів, а я гроші на вантажників витрачатиму, та ще чекатиму два дні? Я їх взагалі не друкую, у мене пенсія маленька, – обурилася я.

– А треба було працювати, а не вдома все життя сидіти! І взагалі ми вам допомагати не зобов’язані! – гаркнула невістка і кинула слухавку.

Син розмову чув, ніяк її не прокоментував, просто подзвонив другу, і вони вдвох це все зробили. Усього витратили на це двадцять хвилин часу.

Я чекала, що Максим подзвонить, просить вибачення за дружину, але не дочекалася. Зателефонувала сама, знаючи, що він зараз на роботі на обіді. Виявилося, що він в курсі розмови.

– Ну, це ж правда, ти могла просто викликати вантажників. Чому я маю по кожній нісенітниці зриватися до тебе? У мене теж є своє життя, я доросла людина.

– А що твоя дружина на мене кричати посміла, це теж нормально?

– Ні, вона не права, але і ти теж. Її можна зрозуміти, тобі вічно щось від мене треба.

Я втратила дар мови! Раз на пів року про щось попрошу – вічно щось треба!

– Ти мій син, ти мені мусиш допомагати!

– Мамо, ніхто нікому нічого не винен. І тобі не потрібна допомога, тобі потрібно просто своє его потішити, що в тебе троє синів і ти можеш ними зневажати.

Цю розмову я перетравлювала дуже довго. Нікому про таке не розповідала, але сама в голові ганяла. І тепер прийшла до рішення, що так, ніхто нікому нічого не винен.

Тому квартира сину дістанеться тільки після того, як мене не стане, і то в якійсь частці, бо в мене ще діти є. Він не повинен мені допомагати, треба викручуватися самій.

Тому квартиру я здаватиму. А де він жити буде з дружиною, мене не цікавить. Адже ніхто нікому нічого не винен, і допомагати вони мені не зобов’язані. Тож сама, все сама.

КІНЕЦЬ.